Вилки Коллінз - Жінка у білому

— вигукнув він жалібно. — Лишається ще один, останній удар по моїх прекрасних почуттях! Мої невиннятка дрібнесенькі! Любі мої дітки! Як мені з ними бути? Поки що у нас немає пристановища, ми будемо весь час у дорозі — чим менше багажу, тим краще... Мій какаду, мої канарки, мої маленькі мишки, хто ж їх леліятиме, коли поїде їхній добрий татусь?

Поринувши в глибоку задуму, він заходив по кімнаті. Коли він писав свою сповідь, то аж ніяк не здавався стурбованим. Але зараз він був явно стурбований і засмучений. Зараз його мучило незрівнянно важливіше питання: як найкраще прилаштувати своїх улюбленців? По довгих роздумах він раптом рішуче знову сів за письмовий стіл.

— Ідея! — вигукнув він.— Я подарую своїх канарок і свого какаду цій величезній столиці — мій агент піднесе їх від мого імені в дар Лондонському зоологічному саду. Зараз же напишу супровідного документа.

Він почав швидко писати, вголос повторяючи слова в міру того, як виливав їх на папір.

— «Номер один. Какаду з незрівнянним оперенням. Чарівне видовище для всіх, хто має смак.

Номер два. Канарки неперевершено! жвавості й розуму, гідні райських садів Едему, а також гідні зоологічного саду в Ріджентс-Парку. Данину поваги Британській Зоології

підніс

Фоско».

Знов шалено зарипіло, забризкало чорнилом перо — підпис прикрасився вигадливими завиточками.

— Графе, ви не вписали мишей, — нагадала мадам Фоско.

Він підвівся з-за письмового столу, взяв її руку й притис до свого серця.

— Всяка людська рішучість, Елеоноро, має свої межі, — проговорив він урочисто. — Межі моєї рішучості означені в цьому документі. Я не спроможний розлучитися з моїми білими мишками. Змиріться з цим, ангеле мій, і пересадіть їх у дорожню клітку.

— Гідна захоплення ніжність! — мовила мадам Фоско, захоплено дивлячись на свого чоловіка. Кинувши на мене останній зміїний погляд, вона обережно взяла клітку з мишами і вийшла з кімнати.

Граф подивився на годинника. Попри весь свій твердий намір зберігати до кінця цілковиту незворушність, він дедалі нетерплячіше очікував приходу свого агента. Свічки давно догоріли, проміння нового ранку заливало кімнату. Аж о сьомій годині й п'ять хвилин пролунав дзвінок і з'явився агент. Він був чужоземець із чорною бородою.

— Містер Гартрайт — мсьє Рюбель, — сказав граф, знайомлячи нас.

Він одвів агента (кожна рисочка якого промовляла, що він шпигун) в куток, пошепки дав йому якісь вказівки й залишив нас наодинці.

Щойно ми зосталися сам на сам, «мсьє Рюбель» вельми чемно сказав мені, що він до моїх послуг. Я написав Песці кілька слів, просячи його вручити подавцеві цього мій запечатаний лист, проставив адресу професора й віддав записку мсьє Рюбелю.

Агент почекав зі мною, аж поки вернувся його хазяїн, убраний в дорожній костюм. Перш ніж відпустити агенту граф прочитав адресу на моїй записці.

— Я так і думав, — сказав він, глянувши на мене спохмурнілим поглядом. Від цієї хвилини його манери змінились.

Він кінчив пакувати речі й сів за географічну карту, роблячи якісь позначки у своєму записнику і час від часу нетерпляче поглядаючи на годинника. Мені він більше й слова не кинув. Він на власні очі переконався, що між мною і Пескою існує взаєморозуміння, і тепер, коли наближалась година від'їзду, тільки й думав, як убезпечити свою втечу.

Близько восьмої години повернувся мсьє Рюбель із моїм нерозпечатаним листом. Граф уважно прочитав мій напис на конверті, роздивився печать, засвітив свічку — і спалив листа.

— Я виконав свою обіцянку, — сказав він, — але всій цій справі, містере Гартрайт, іще не кінець.

Біля хвіртки стояв кеб, у якому агент приїхав назад. Він і покоївка почали виносити речі. Мадам Фоско, в густій вуалі, зійшла вниз, несучи в руці дорожню клітку з білими мишами. На мене графиня навіть не глянула. Граф допоміг їй сісти в кеб.

— Вийдіть за мною в коридор, — шепнув він мені, — я хотів би щось вам сказати наостанок.

Я підійшов до вхідних дверей, агент стояв далі, на східцях ґанку. Граф вернувся і втяг мене в коридор.

— Пам'ятайте про третю умову! — сказав він мені стиха. — Ви ще почуєте про мене, містере Гартрайт! Може бути, я забажаю від вас сатисфакції раніше, ніж ви гадаєте!

Не встиг я отямитись, як він схопив мою руку й міцно здавив, кинувся до дверей, став і знов підійшов до мене.

— Ще одне слово, — мовив він довірчим тоном. — Коли я востаннє бачив міс Голкомб, вона виглядала блідою, хворою. Я потерпаю за цю гідну захоплення жінку. Бережіть її, сер! Поклавши руку на серце, я врочисто заклинаю вас — бережіть міс Голкомб!

Це були останні слова, що він сказав мені. Він втис своє огрядне тіло в кеб, і вони рушили.

Ми з агентом постояли трохи біля дверей, провели екіпаж поглядом. Поки ми так стояли, з-за рогу виїхав інший кеб і швидко помчав слідом за графовим кебом. Коли другий кеб порівнявся з відчиненою хвірткою, з його вікна виглянув чоловік. Незнайомець із театру! Знов чужоземець із рубцем на лівій щоці!..

— Прошу вас побути зі мною тут іще півгодини, сер! — нагадав мені мсьє Рюбель.

— Гаразд.

Ми вернулися до вітальні. Я не мав ніякого бажання розмовляти з агентом чи слухати його. Я дістав паку паперів, яку вручив мені граф, і прочитав історію жахливого злочину, розказану словами тієї самої людини, що це задумала і здійснила.

Оповідь продовжує Ісідор Оттавіо Балдассаре Фоско

 граф Священної Римської Імперії, Кавалер Великого Хреста й Ордена Бронзової Корони, Постійний Гросмейстер Масонів-Розенкрейцерів Месопотамії, Почесний Член Товариств Музичних, Медичних, Філософських, Добродійницьких усієї Європи тощо, тощо, тощо...

Влітку 1850 року я приїхав до Англії з-за кордону з одним делікатним політичним дорученням. Я був напівофіційно зв'язаний із довіреними особами, чиї зусилля мені було доручено спрямовувати. Серед них були й мсьє та мадам Рюбель. Я мав кілька тижнів вільного часу, а потім повинен був братися до виконання своїх обов'язків, загніздившись десь у лондонському передмісті. Допитливість може не допитуватись, що за такі обов'язки я мав. Допитливим я можу тільки поспівчувати від щирого серця. Та ще пошкодувати, що дипломатична стриманість забороняє мені їм потурати.

Я домовився перебути ті кілька тижнів відпочинку, про які згадував вище, у величній садибі мого покійного нині, гірко оплакуваного друга, сера Персіваля Глайда. Він саме прибув із континенту разом із своєю дружиною. І я теж прибув із континенту — із моєю дружиною. Англія — країна домашнього затишку. Як це