Гі де Мопассан - Твори. Том 1

— Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.

— Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв’язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— Але й тоді ми залишимось друзями, правда?

— Авжеж, залишимось друзями.

— В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: «Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями».

— Згода, обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— А все-таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!

Позад них слуга оповістив:

— Пані герцогиня де Рамас-Альдаварра!

Вона приходила по-сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.

Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.

Андермат покликав Поля.

— А йдіть-но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.

І, взявши Бретіньї під руку, додав:

— Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,

навіть раз на місяць, дарма що дружина запрошує вас. Звідси писали стільки листів, щоб витягнути вас. А тепер такі сумні, наче по мільйону щодня втрачаєте. Що вас' турбує? Може, треба вам чимось допомогти? Скажіть нам.

— Ні, нічого, любий. Якщо я не часто буваю у вас в Парижі, то це ж Париж, розумієте?..

— Цілком… Розумію. Але хоч тут будьте бадьоріші. Я тут готую два-три свята, думаю, вони будуть цікаві.

Слуга доповів:

— Пані Бар і професор Клош.

Клош увійшов з дочкою, молоденькою вдовою, рудою і жвавою. Потім, майже зразу ж, той самий слуга оповістив:

— Пан професор Ма-Русель.

Разом із професором увійшла його дружина — бліда, літня жінка з гладенько зачесаним на скронях волоссям.

Професор Ремюзо напередодні виїхав, купивши дачу, в якій жив, причому казали, на винятково вигідних умовах.

Двом його колегам дуже хотілося знати, які ж то умови, але Андермат тільки сказав:

— О, ми виробили умови, вигідні для всіх. Якщо ви захочете наслідувати цей приклад, то ми, гадаю, домовимось… Коли надумаєте — скажіть мені, й тоді ми поговоримо.

Прийшов і доктор Латон, потім доктор Онора, без дружини, — він з нею нікуди не ходив.

У вітальні стало гамірно від голосів, від розмов. Гонтран не відходив від Луїзи Оріоль, розмовляв з нею, нахиляючись до її плеча, і час від часу, сміючись, казав комусь, хто проходив поблизу:

— Хочу покорити свого ворога.

Мазеллі сів біля дочки професора Клоша. Він уже кілька днів скрізь ходив за нею, і вона з задерикуватою сміливістю приймала його залицяння.

Герцогиня не спускала очей з Мазеллі і, здавалось, була обурена й роздратована. Раптом вона підвелася, перетнула вітальню і, обірвавши розмову свого лікаря з рудою красунею, сказала:

— Знаєте, Мазеллі, нам треба йти. Я щось кепсько почуваю себе.

Коли вони вийшли, Христіана підступила до Поля й мовила:

— Бідна жінка! Як вона, певно, мучиться!

Він неуважно запитав:

— Хто?

— Герцогиня! Хіба ви не бачите, як вона ревнує?

Поль різко відповів:

— Якщо ви почнете оплакувати всіх набридливих коханок, то й сліз не вистачить.

Вона відвернулась, ладна й справді заплакати, — таким жорстоким він їй видався, і, сівши біля Шарлотти Оріоль — самотньої, враженої незбагненною зміною в поведінці Гонтрана, — сказала їй, хоч дівчина й не могла її зрозуміти:

— Бувають дні, коли хочеться вмерти.

Андермат, оточений лікарями, розповідав про надзвичайний випадок із старим Кловісом, у якого ноги знову почали оживати. Говорив, здавалося, з такою певністю, що ніхто не міг сумніватися в його щирості.

Відтоді, як Андермат розгадав хитрощі Оріолів та паралітика і зрозумів, що минулого року піймався на — їхній гачок — бо ж йому так хотілося повірити в цілющі якості води, — а особливо відтоді, як довелося відкупитись од старого з його небезпечними наріканнями, він перетворив Кловіса на могутній засіб реклами й тепер сам чудово грав у ту гру, в яку його втягнули.

Провівши свою пацієнтку, повернувся Мазеллі, він уже був вільний.

Гонтран узяв його під руку.

— Хочу знати вашу думку, добрий докторе! Якій з дівчат Оріоль ви б віддали перевагу? Яку обрали б?

Красунь-лікар шепнув йому на вухо:

— На коханку — молодшу, на дружину — старшу.

Гонтран засміявся:

— Наші думки збігаються. Дуже радий!

Потім підійшов до сестри, яка все ще розмовляла з Шарлоттою.

— Знаєш, я вирішив, що в четвер ми поїдемо на гору Нюжер. Там найкрасивіший кратер на кряжі. Всі згодні. Отже, домовились.

Христіана байдуже буркнула:

— Я згодна на все, що ви захочете.

В цю мить професор Клош з дочкою почали прощались, і Мазеллі, запропонувавши провести їх, вийшов за молодою вдовою.

За кілька хвилин розійшлись і всі інші, бо Христіана об одинадцятій лягала спати.

Маркіз, Поль і Гонтран проводжали сестер Оріоль. Гонт-

ран з Луїзою йшли попереду, і Бретіньї з Шарлоттою відстали на кілька кроків, і Поль відчував, як тремтить у його руці рука дівчини.

Прощаючись, нагадали дівчатам:

— У четвер об одинадцятій снідаємо в готелі!

По дорозі назад вони зустріли Андермата, його затримав у саду професор Ма-Русель.

— Ну, коли це не завдасть вам клопоту, я прийду завтра вранці, поговоримо про дачу, — сказав він.

Вільям приєднався до Гонтрана та Поля Бретіньї і, ставши навшпиньки, шепнув на вухо шуринові:

— Вітаю вас, голубе, ви були чудові.

Гонтранові вже два роки отруювало життя те, що в нього не було грошей. Поки ще був материн спадок, він з безтурботністю і легковажністю, успадкованими від батька, жив у товаристві багатих, пересичених і розбещених молодиків, імена яких щоранку згадуються в газетах, бо ті гультяї належать до вищого світу, хоча й мало бувають у ньому, воліючи товариство продажних жінок, у яких вони переймають і мораль, і їхній душевний склад.

То була компанія чоловік двадцять, які збиралися в одному й тому ж кафе на бульварі й проводили там час від півночі до третьої години ранку. Елегантні, у фраках і білих жилетках, із запонками, що коштували по двадцять луїдорів, щомісяця новими, купленими у найкращих ювелірів, вони тільки й знали, що ганялися за втіхами, любовними розвагами, популярністю та грішми, які добували всіма можливими способами.

Вони нічого не знали, окрім щоденних скандалів, розмов про будуари і стайні, дуелей та всяких історій у картярських домах, тож і весь їхній кругозір не виходив за межі цих інтересів.

Вони оволодівали всіма жінками, що мали ціну на