Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

— Не розбалакуй зайве!

Якби ж я знав, куди його посилаю! Прозріваємо тільки в найглибших нещастях. Пізно, пізно!

Дві сили йшли одна на одну, два світи зближувалися, щоб ударитись і або ж потонути в уламках, або ж піднятися над руїнами і восторжествувати. Кожен прикликає Бога на свій бік.

Я мав сімнадцять полків, опріч трьох, що поставив на литовськім узграниччю, а черні — нелічено. Запасів везли доволі, по дві й по три бочки сухарів на кожен десяток, отамани добували військову живність по городах і селах і зуспівали за обозом, у кожному полку по п’ять і по шість гармат було з собою та ще тридцять гетьманських.

Король з тридцятьма тисячами найманців пішов на Сокаль, до нього притьмом ударився Калиновський з коронним військом, посполите рушення в лічбі сорока тисяч ще барилося, і я мав би побити короля, Калиновського і рушення осібно, не даючи їм злитися, однак не зробив цього, бо ждав то Джелалія з Савичем, які марнували час і сили під Кам’янцем, то хана, що ніяк не міг вибратися з Криму, то, мабуть, свого нещастя, яке вже було не за горами, незнане й негадане.

Три тижні стояв я під Збаражем. Од великого скупчення й нерухомості накинулася на військо пошесть, і двісті шістдесят возів з табору вивезено з умерлими й недужими. Хан прислав мурзу Хан — Мамбета, що вже йде. Богун тим часом пішов з своїм полком за Дубно, щоб там поколошкати шляхту й спробувати розділити королівське військо. Магнати, зачувши гук гармат коло Дубна і Олики, кинулися до короля. Вишневецький, Альбрихт Радзівілл, Любомирський намовляли Яна Казимира послати проти козацтва частину війська, аби захистити їхні добра, однак їм спротивився Потоцький, вельми гаразд пам’ятаючи, що таке розділяти військо перед Хмельницьким.

У королівському обозі теж лютувала пошесть. Сарана знов прилетіла з степів, пожирала все зелене, я розсилав метких козаків, що знали татарський звичай упроваджувати коней з пастівників, міг би ще вдарити на короля, поки не підійшло посполите рушення, та знов не вдарив.

Зборова король лякався і з Сокаля мірився йти не звичайним шляхом, а на Волинь. Я випередив його і став табором під Берестечком, ховаючись за болотами і багнистим Стиром. Конецпольський з тритисячним загоном вистежив мій табір і кинувся назад до короля. Той посунувся поволі на південь — милю, півтори милі. Шляхта ніяк не підходила, і я мав би вдарити по королеві. Не вдарив.

Конецпольський займав переправи на річках, я міг би перешкодити йому — і не перешкодив. Вишневецького з трьома тисячами було послано стежити за мною, і його міг би я потрощити, а лишив незачепленим.

Мав би вдарити на королівське військо; як воно йшло між багнами, розтягнувшись на вузьких дорогах так, що само підставлялося під козацькі самопали і не могло б згорнутися для відсічі, — і знов не Вдарив.

Коли вже король підійшов до лівого берега Стиру і, кілька день прождавши підходу посполитого рушення, розпочав переправу, то ще раз була нагода для мене потрощити його силу, бо на переправі зчинилося таке замішання, що самому Потоцькому довелося хапати свавільників і карати смертю для прикладу іншим, а тоді стежити за переправою, ніби простому ротмістру. «Ми були такі нерозважливі, — мовив згодом шляхтич — очевидець, — що тоді саме, як ворог загрожував погибеллю нашій волі, мав не сьогодні—завтра з’явитися перед нашими очима, в нашім війську почалися нелади. Шляхта лютувала на короля за переваги, які від виказує найманцям. Інші, посварившись з товаришами, домагалися від начальства кари своїм супротивникам і гукали, що коли їх не вдовольнять, то вони не підуть на переправу. Гомін, шарварок, навіть колотнеча в найнебезпечніші хвилини…»

Я не чув того, і не бачив, й нічого не міг. Військо моє позбулося голови. Я лежав у нестямі, мовби мертвий уже, і ніхто не знав того, тільки Демко мій вірний та невідступний писар Виговський, який, може, й радо зустрів би мою смерть, та, поки я живий, сидів коло мене, пильно чатував мене, оберігаючи не знати й дощ кого.

Поголоска була, що я ось — ось очікую хана з ордою і сам не важуся виступати проти короля. Хто її пустив і чому мої полковники виявилися такими легковірами? Були ж там і Богун, і Вешняк, і Пушкар, і Гладкий, і Джелалій. Усі генії, усі безсмертні, а не стало Хмельницького — і все вмерло, пропала голова.

А мене вбив мій син. Така вже моя доля. Один убив ще живого, другий, менший, убиватиме вже й мертвого, розпродуючи рідну землю навіть бусурманам. Всі гріхи можна простити, окрім несправедливості, мої ж сини віддячили мені саме нею, не послуживши імені й честі, не спромігшись скинути з себе уярмлення душ, яке скинув народ увесь. Гірко про те мовити, та що вдієш!

В глупу ніч розбудили мене джури, хоч і знали, як тяжко й пізно я засинаю і який короткий у мене сон несполоханий. Мало статися щось страшне, коли вже вони наважилися ввійти до намету і будити гетьмана. Ввійшли аж утрьох, аби розділити між собою провину, та я тоді далекий був од міряння, бо сполошився одразу. Душа моя вчула загрозу страшну.

— Що там? — поспитав джур.

— Козак якийсь з Чигирина, гетьмане великий, проситься мало не на колінах.

— То й що? Мало тут козаків?

— Гетьмане, він плаче!

— Плаче? Що ж то за козак?

— Та ми й не відаємо. Він мовби й козак, мовби й нехрещений якийсь, недовірок. А плаче й побивається так, що й уже!..

Коли чоловік плаче, йому треба вірити. Се я знав твердо, бо й сам плакав часто і не так над власного долею, як над долею інших. Благословенні будьте, сльози людські!

— Гаразд, що розбудили, хлопці, — мовив я до джур, — кличте того козака — некозака до мене, коли вже так.

І тоді приведено до мене мого Захарка — шинкаря чигиринського.

При спорядженні реєстру звелів я записати Захарка козаком Чигиринського полку, і вписано його між Гнатом і Трохимом Міняйленками, хоч і зоставався й далі простим шинкарем, збереженим мною за всі послуги людські, які виявив мені ще й не гетьманові, а просто чоловікові, як і він.

Тепер став переді мною, зодягнений ніби на глум: шапка падає на очі, козацька свита — куцина не закриває й пупа, штани висять, як на опудалі, чоботи стоптані, поруділі, як у бідного попа сільського.

— Хто тебе зодягнув так, вражий сину? — ніяк не вміючи притулити