Алай - Коли курява спаде

мої підлеглі, що були рабами, забігали скрізь сходами вгору і вниз: хтось із них узявся готувати Аїру сухе зерно в дорогу, інші — готували йому зброю та сідлали коней. Тож навіть якби Аїр і схотів тепер відмовитись, він би ніяк не зміг. Було так, ніби вони вже вільні, хоча Визвольна армія, яка цілеспрямовано воювала за бідняків, сюди ще не прийшла.

Коли ми провели Аїра, управитель сказав мені:

— Якщо так, тоді Компартії не буде що робити, коли вона прийде.

— Не розвернуться ж вони назад, коли почують про це, — відказав я.

— Не кажіть більше таких дурниць, — сказав управитель.

Компартія ще не прийшла і люди ще достоту не розуміли, що вона таке, однак уже вважали, що вона не зможе виграти. Усі ті туси, які збиралися воювати, тільки намагалися зжити одне одного зі світу перед тим, як остаточно зникнути. Я ж поки що так і не визначився. Управитель навіть почав хвилюватися. Але я сказав, що хвилюватися не слід, адже необхідне рішення завжди буде прийняте. Управитель посміхнувся на це й сказав:

— І то правда. Я от щоразу хвилююся, але, зрештою, виходить по-твоєму.

Я хотів спочатку дочекатися двох своїх прислужників, а потім уже виносити свій вердикт. Відтак поки що мені залишалося тільки пити горілку й спати.

Одного разу я раптом прокинувся вночі й виявив, що в ногах у мене щось є. Дослухавшись, я зрозумів, що там плаче моя служниця Тхарна — та, що мала маленькі ноги й маленькі руки. Вона вже давно мене не цікавила, проте я дозволив їй спати там і говорити зі мною.

— Коли повернеться Аїр, — сказав я, — ти станеш вільною.

Вона нічого не сказала, проте припинила схлипувати.

— Тоді я виділю тобі велике віно.

Ця донька конюха знову схлипнула кілька разів.

— Не плач більше.

— Пані не забрала з собою скриньку з прикрасами.

Я сказав, що скринька тепер належить їй, адже її теж звати тим клятим ім'ям. Вона перестала плакати, але, ница людина, поцілувала мені пальці ноги. Колись вона цілувала й інші місця на моєму тілі, змушуючи мене кричати від насолоди, мов тварина. Однак вона дуже довгий час слідувала за своєю господаркою, яку звали однаковим із нею ім’ям, тож я вважав, що набралася від неї поганого. У народі кажуть, що бувають такі жінки, як отрута, отже, ця донька конюха також забруднилася тією отрутою. Я все ще думав про це, коли в ногах у мене почулося її рівне сопіння.

Уранці її вже не було там — ця людина, що б вона не робила, ніколи не спричиняла багато галасу. Від того дня я більше не бачив доньку конюха на ім'я Тхарна. Донька туси — втекла, однак доньці конюха нікуди було тікати, тож вона зачинилася в кімнаті нагорі й сиділа там, обіймаючи скриньку із позолоченими прикрасами. У порівнянні з нею та Тхарна, яка втекла з білими китайцями, могла вважатися жінкою високого походження. Слід визнати, що донька туси і донька конюха ніколи не зрівняються, хоча б вони й носили одне ім'я чи мали одного чоловіка. У ключовий момент свого життя донька туси покинула прикраси, що коштували не одну тисячу юанів, а донька конюха, навпаки, трималася за ту скриньку, не відпускаючи рук. Заради цього вона навіть заздалегідь підготувала в тій кімнаті для себе доволі велику кількість провіанту й води. Отже, ідея привласнити дорогоцінності визрівала в неї не один день.

Однак — менше з тим, нехай ця людина зникне з очей.

Ми почули гуркіт гармат.

Звуки, схожі на весняний грім, спочатку долинули з півночі, від кордонів з туси Ронггонг, — там визвольна армія прокладала гарматами шлях крізь гори. Однак дехто казав, що то білі китайці й туси Ронггонг об'єднали свої сили і вже стали до бою із червоними китайцями.

Соднам Г’ялцен знову повернувся. Однак цей щирий хлопець і цього разу програв. Проте тепер він утратив не руку, а життя — ручним кулеметом йому зрешетило груди на сито. Вони вбили мого прислужника, який був ще й митарем у поселенні, прив’язали його тіло горілиць на спину коня, й пустили того на волю. Кінь знав дорогу додому, тож привіз його до нас. По дорозі дикі птахи, що харчуються м'ясом, роздовбали його обличчя так, що його було важко впізнати.

Багато людей плакали.

Я подумав: ну що ж, гаразд, якщо білі китайці й туси Ронггонг так вчинили, тоді я почекаю Компартію і здамся їй.

Невдовзі після похорону Соднама Г’ялцена зі сходу, тобто звідти, де був туси Мерці, теж долинув гуркіт гармат, який свідчив чи то про будівництво дороги, чи то про війну. Його було чутно на сході й на півночі, і він був схожий на весняний грім. Проте небо було напрочуд ясним і все всіяне зорями, що виблискували, немов дорогоцінне каміння на шовку. Мене прийшов відвідати мій приятель-корчмар, ворог родини Мерці. Він увійшов до моєї кімнати в обнімку з глеком горілки, навіть не дочекавшись, поки підлеглі повідомлять