Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Але раз, побачивши Маринку, він наче пробудився з тривалого сну. Спочатку світ перед ним запаморочився, усе потемніло. Потім, коли той стан проминув, кров у нім горіла, мов жар, узятий із вогню. Увесь його світ зайняли її очі. Відчував би себе зачарованим, якби таке з ним не було в житті уже другий раз. Він знав, що це — любов. Пам’ятав свою жінку. І тепер таке ожило у його душі... Але усвідомив, що він уже старий, має за сорок років, лице геть у зморшках. І довго дивився у воду на себе... Настрашився того, що з ним сталося. Думав собі якось помагати, але не мав сили, — біль цей був солодкий. Якась внутрішня сила погнала Івана того ж вечора до хати вдовиці. Жінки радо прийняли його...

Відтоді він заходив частіше. Сидів у куті, дивився у вогонь і розказував свої страшні пригоди. Жінки не збагали, що в нього на серці. Але скоро він став їм близьким. Ждали, коли навідається знову. Коли так приходив і сидів, Маринка присідала коло нього і навіть опиралася на його плече. Звичайно, дитина!.. Потім сама стала прибігати до його хатини. Він чувся тоді щасливим-прещасливим. У хаті з того часу багато змінилося — стало чисто, прибрано. Іван роздумував над тим, як би їй сказати усю правду... Серце його підказувало, що не помиляється... І вирішив на ній оженитися...

Але коли одного разу йому довелося обмивати дівчинку від людської заздрости — на броді, в місячному світлі, зо­всім голу, — подивився на її майже дитяче тіло, яке від холоду дрижало, і його почуття чомусь несподівано змінилося на батьківське. Ні, не може бути чоловіком такої молоденької. Иньшою любов’ю полюбив Маринку... Як свою дочку... Не йому вже повести її під вінець.

А коли Маринка повернулася з «гусок» — весняної дівочої забави, — прогнана й побита сільськими дівчатами, він дуже розсердився... Того вечора вдома полічив свої гроші і через Олену подарував дещо з них Маринці — на нову одежу. Удовиця думала, що це — заради неї, і дар без слова прийняла. Вона мала свої почуття до того чоловіка... Маринка відтоді почала обпиратися на його плече з усією силою. А в душі Івана від її тепла уже розливалося иньше відчуття, аніж дотепер, і далеко тонше, як те, попереднє. І Олена почала здаватися инакшою, як досі...

А невдовзі сталося таке. До Марини залюбився хлопець із сусіднього села, де хати між скелями, у горах. Коли Іван побачив його — високого, стрункого, з жовтавими кучериками, доладно і красно зодягнутого, наче десь у місті, — одразу спалахнув неприязню. Але потім це пройшло, юнак йому сподобався, і він почав бажати, щоб узяв Маринку. Полюбив його, як свояка...

Якось увечері побачив хлопця на дорозі. Зупинив його, розказав про упиря і просив ночами не йти через міст. Той відповів, що не боїться. Але Іван наповідав, що це не якийсь жарт, бо прийшов час, коли упир стає дуже сильним. Тоді очі хлопця усміхнулися і він, пообіцявши, що буде обережним, подав старому руку... А все-таки своєї обіцянки потому не додержував. Може, не міг?.. Тоді це — найстрашніше!.. Іван цілком увірував, що упир під час грози зловить юнака. Почав боятися за нього. Щохвилі ночами йому уявлялося, що упир чатує вже на хлопця. Часто навіть наслухав. Посипав міст зіллям, але віра в те, що упир обов’язково уб’є свою жертву — золотоволосого Маринчиного хлопця — росла в ньому все більше і більше...

Тепер стояв на мості й вижидав. Негода не втихала. А північ наближалася, як невидима зла сила, як за кимось... Ось-ось з’явиться перед ним упир... Або звільнить від нього міст, або сам загине!.. Або...

Як завжди в таких випадках, первісні інстинкти оживали і готували тіло до стрибка. Іван звик не боятися і рівночасно вірити у те, що його очі не бачили...

І нараз він відчув, що на мості щось заворушилося. Іде собі поволі, нечутно, крок за кроком, нібито шукає. Іде, як сліпець, що попав на підвищення і боїться упасти у прірву. Іван ще більш напружено наслуховує, і враз перевіряє, чи все є при нім: у нього зілля в мішку, на шиї відчуває мотузок, на якому той мішок звисає, напоготові ніж зі старої коси, точений у моху... А перед ним щось уже чорніється, начеб люд­ська постать, та рухається цапки в напрямі до нього... Шастання ніг по дошках моста стає цілком виразним, здається, навіть чути глибоке дихання...

Ось вона, вирішальна хвилина!

Скочив на середину мосту, щоб не бути близько до перила і не впасти за першим ударом у глибоку воду.

Іван виймає ніж і, щоб не упустити ні одної зручної хвилини, — кидається на того... Але дві довгі руки схопили за плече і давлять униз. Давлять щосили, переможно. Іван не дається... Тоді беруться хрещака, тягаються по мосту і падуть. Іван відчуває, що впав на темну постать, яка ричить і стогне, ніби вже конає. Раптом вона метнула собою аж на край моста, говорить людським голосом — його проклинає. Потім, важко б’ючись у конвульсіях, спотикається і падає в розводнілу річку...

Нечистий пропав!

Іван іде додому, але неспокійний. Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму — зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони... А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі.. Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках