Станіслав Стеценко - Війни художників

це справжній чарівник кисті, такі народжуються раз на сто років, — коли справа стосувалася людей мистецтва, фюрер не скупився на компліменти. — Він неймовірний, навіть не знаю, з ким можна його порівняти.

— Але, мій фюрере, Канаріс вважає його шпигуном, — Гейдріх прикусив язик і замінив «я вважаю» на «Канаріс вважає», сподіваючись у разі чого звалити проблему на керівника військової розвідки адмірала Канаріса.

— Боже, яка маячня! У дусі того дурня Канаріса. Він кретин! Нині не можна чіпати будь-кого з росіян! Не говорячи вже про цього Гущенка! Керівника делегації! Тим більше, що я знаю його особисто! Шпигун! Це глупство, Гейдріх! Я в це ніколи не повірю!

Фюрер устав і нервово заходив величезною їдальнею з кінця в кінець. Кожну фразу він закінчував ударом стиснутого кулака правої руки об долоню лівої:

— Ми не повинні сполохати Росію! До часу «Ч». Через кордон з Росії йдуть сотні ешелонів! Які потрібні нам, як повітря. Будь-який конфлікт з Росією зараз надшкідливий! Канаріс — ідіот! Тупий кретин! Його кретинізм межує зі зрадою. Який може вибухнути скандал! Гейдріх, ви повинні зараз же поїхати до Канаріса і заявити, що я забороняю йому розробку цього художника. Більше того, я наказую вам охороняти Гущенка. Жодна волосина не повинна впасти з його голови! Хіба не ви, Гейдріх, говорили мені, що росіяни самі можуть організувати замах на людей із якоїсь делегації, а тепер самі збираєтеся підлити масла у вогонь! Цілодобова охорона! І його, і виставкового павільйону, і членів делегації! Жодна волосина! Під вашу особисту відповідальність, Гейдріх!

— Вибачте, мій фюрере, дозвольте я просто зараз віддам необхідні розпорядження?

Фюрер кивнув, і Гейдріх майже бігцем кинувся до телефону.

— Шелленберг, обшук й арешт відмінити! Гущенка не чіпати! З ним нічого не повинно трапитися, — кричав він у слухавку. — Фюрер наказав охороняти його!

— Але, групенфюрере, я вже віддав наказ про початок операції! — слухавка намагалася заперечити голосом Шелленберга.

— Donnerwetter! Не знаю! — горлав Гейдріх. — Нічого не хочу про це чути! Операцію терміново припинити! Це наказ фюрера! За його безпеку відповісте головою! Чуєте, Шелленберг? Щоб жодна волосина не впала з його голови! Відповісте мені особисто!

24 червня 1940 року, 15 год. 20 хв.

Берлін

Двері номера Гущенка здригнулися від сильних ударів, задрижали, ледь не зриваючись з петель. Гущенко швидко засунув «Беобахтер» зі словником і картами в нішу під витягнутими з підлоги двома паркетними дошками. Тимчасову схованку він підготував учора ввечері, коли збирався на зустріч із Кузелею. Швидко поставив паркетні дошки на місце.

Удари посилилися. Ще трохи — і двері б упали. Він підійшов до дверей і повернув у замку ключ. Двері розчахнулися навстіж, ледве не збивши Гущенка з ніг. Його відразу безцеремонно заштовхали в кімнату.

У номер увірвалося троє у цивільному і троє в чорній формі військ СС, озброєні автоматами. У дверях він побачив бліді обличчя коридорного й управляючого готелем.

На руках у Гущенка клацнули браслети. Двоє цивільних вхопили його під руки і кинули у крісло. Третій, очевидно, головний, став навпроти, розставивши ноги і, спопеляючи Гущенка поглядом, грізно кинув через плече:

— Оглянути номер!

Він був худим жилавим чоловіком з лисою головою, але густими сивими вусами і ще густішими, також сивими бровами.

Один цивільний, із пістолетом у руках, зазирнув у душову кімнату. Сказав:

— Нікого, — заховав зброю.

Другий відкрив шафу, зазирнув під ліжко.

Головний витер хустинкою лисий череп і всівся у крісло навпроти Гущенка.

— Що вам потрібно? Я громадянин СРСР! — сказав Гущенко німецькою, опановуючи себе. — Керівник делегації радянських художників.

— Ми в курсі — хто ви, поки що помовчіть, пане, — відповів лисий. — І не хочемо сваритися ні з вами, ні з СРСР. Але маємо владнати деякі формальності.

— Не хочете сваритися? Вриваєтеся до мене в номер, одягаєте кайданки! Цікаво, якщо не провокуєте конфлікту з СРСР, то що ви зараз робите?

Лисий зловісно усміхнувся, зчепив руки, хруснув суглобами, витягнув ноги:

— Хочете сказати, що ви не знаєте, чому ми тут? — він утупився поглядом Гущенкові в очі.

— Уявіть собі, ні, — Гущенко не відвів погляду.

Так вони й сиділи, втупившись один в одного.

— Брешете! — погляд лисого відразу став злим. — Що вам передав працівник Українського інституту? Віддайте це нам і швидше за все ви відбудетеся легким переляком.

— Нічого не розумію, — Гущенко стенув плечима. — Я керівник Виставки радянського декоративного мистецтва. Я не знаю, про який інститут мова. І вперше чую про його працівника. Ви повинні викликати представника радянського посольства!

— Нам відомо, хто ви. Не витрачайте час на ці викрутаси. Нам усе відомо. Про вашу діяльність у Парижі й тепер про роботу проти німецького народу і рейху. Ви державний злочинець, і посольство вам не допоможе. Уже ніхто вам не допоможе!

— Нічого не розумію! Про що взагалі йде мова? — Гущенко розумів, що втрапив у серйозну халепу. Шансів, що ці типи не знайдуть його схованку, дуже мало. Хіба що вирішать, що він уже встиг комусь передати згорток.

— Ось бачите. Якби ви віддали те, що дав вам професор Кузеля, то ми відразу б відпустили вас. Претензії у нас передусім до нього. А не віддасте, поїдемо на Принц-Альбертштрасе в гестапо. І ви залишитеся там у підвалі сам на сам з дуже неприємними типами, яким ви скажете все.

«Не купите ви мене на це лайно, — подумав Гущенко. — Ніхто не відпустить людину, у якої в руках побували державні секрети».

— Мовчите? Ну що ж, ви даремно випробуєте наше терпіння. Починайте, — кивнув лисий двом у цивільному. Дістав сигарету і запалив. Люди у формі з автоматами стали біля вікна і дверей. Цивільні