Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Я сів за стіл, а він повернувся з пляшкою і налив мені й собі по півсклянки коньяку.

— Забагато, — мовив я і, піднявши склянку, подивився крізь неї на лампу, що стояла на столі.

— На порожній шлунок можна. Чудова річ. Геть випікав шлунок. Нема нічого гіршого для вас.

— Хай так.

— Повсякденне самознищення, — провадив Рінальді.— Руйнує шлунок і спричиняє тремтіння рук. Саме те, що треба хірургові.

— То ви радите?

— Від щирого серця. Нічого іншого не вживаю. Хиляйте, малюк, і готуйтеся хворіти.

Я випив. З коридора почувся голос ординарця:

— Суп! Суп готовий!

До їдальні зайшов майор, кивнув нам і сів. За столом він ніби ще поменшав.

— Оце і всі, що є? — запитав він. Ординарець поставив на стіл супницю, і майор налив собі повну тарілку.

— Оце всі,— сказав Рінальді.— Може, тільки ще священик надійде. Якби він знав, що тут Федеріко, то неодмінно прийшов би.

— А де він?

— У триста сьомому, — відказав майор. Він зосередився над супом. Тоді втер губи, ретельно обтер закручені догори сиві вуса. — Мабуть, прийде. Я дзвонив туди, то просив переказати йому, що ви повернулися.

— Мені бракує колишнього гомону в їдальні,— сказав я,

— Еге ж, тепер тут тихо, — мовив майор.

— Зараз я гомонітиму, — сказав Рінальді.

— Випийте вина, Енріко, — звернувся до мене майор. Він налив мені в склянку. Подали спагетті, і ми всі взялись до їжі.

Ми вже доїдали спагетті, коли прийшов священик. Він був такий самий, як і раніш, — маленький, смуглявий і зграбний. Я встав, і ми потиснули один одному руки. Він поклав руку мені на плече.

— Я прийшов, тільки-но дізнався, — сказав він.

— Сідайте, — мовив майор. — Ви спізнились.

— Добрий вечір, священику, — привітався Рінальді, назвавши його по-англійському. Таке звертання пішло від капітана, що завжди збиткувався із священика, — той капітан трохи знав англійську мову.

— Добрий вечір, Рінальдо, — відповів священик. Ординарець приніс йому супу, але він сказав, що почне із спагетті.

— Як ви себе почуваєте? — спитав він мене.

— Дуже добре, — відказав я. — А ви як тут?

— Випийте вина, священику, — втрутився Рінальді.— Скуштуйте вина задля втіхи шлунка свого. Так сказав святий Павло, знаєте?

— Знаю, — чемно відказав священик.

Рінальді налив йому вина.

— Отой ще святий Павло, — сказав Рінальді.— Через нього все й пішло шкереберть.

Священик поглянув на мене й усміхнувся. Як видно, його анітрохи не зачіпало те збиткування.

— Той святий Павло, — правив своєї Рінальді,— сам був гультяй і бахуряка, а як розтрусив порох, почав казати, що все воно гріх. Сам став ні на що не здатен, то взявся наставляти нас, у кого ще досить пороху. Хіба не правда, Федеріко?

Майор посміхнувся. Ми вже їли печеню.

— Я ніколи не суджу святих, як смеркне, — відповів я.

Священик звів очі від тарілки й усміхнувся до мене.

— Бачите, він уже перекинувся на бік священика, — сказав Рінальді.— Де ви, колишні дотепники? Де Кавальканті? Де Брунді? Де Чезаре? Невже оце мені самому брати на сміх нашого священика, і ніхто мене не підтримає?

— Він добрий священик, — сказав майор.

— Він добрий священик, — проказав за ним Рінальді,— але ж він священик. Я хочу, щоб у їдальні все було, як колись. Я хочу потішити Федеріко. Ідіть ви к бісу, священику!

Я помітив, що майор дивиться на Рінальді й бачить, який він п'яний. Його худе обличчя було бліде, як крейда. А чорна чуприна видавалася ще чорнішою над білим чолом.

— Усе добре, Рінальдо, — сказав священик. — Усе добре.

— Ідіть ви к бісу, — буркнув Рінальді.— І взагалі все к бісу, хай воно буде прокляте. — Він відкинувся на стільці.

— Він дуже багато працював і стомився, — мовив до мене майор. Він доїв печеню й шматочком хліба підібрав з тарілки підливу.

— А мені начхати, — сказав Рінальді, дивлячись на стіл. — К бісу все, і хай воно буде прокляте. — Він зухвало подивився на всіх за столом; очі його були каламутні, обличчя бліде.

— Гаразд, — сказав я. — К бісу все, і хай воно буде прокляте.

— Ні, ні,— заперечив Рінальді.— Так не можна. Так не можна. Кажу ж вам, не можна так. Ти висотаний, геть порожній, і нічого більш немає. Нічого більш немає, ви чуєте? Анічогісінько, хай йому чорт. Я знаю, як воно є, коли не працюю.

Священик похитав головою. Ординарець забрав зі столу таріль від печені.

— Чому ви їсте м'ясо? — обернувся Рінальді до священика. — Хіба не знаєте, що сьогодні п'ятниця?

— Сьогодні четвер, — відказав священик.

— Брехня. Сьогодні п'ятниця. А ви їсте тіло господнє. Це ж боже м'ясо. Я знаю. Австріяцьке падло. Ось що ви їсте.

— Та ще й біле, офіцерське, — докинув я до старого жарту.

Рінальді засміявся й налив собі ще склянку вина.

— Не зважайте на мої балачки, — мовив він. — Просто я трохи навіжений.

— Вам треба б у відпустку, — сказав священик.

Майор невдоволено похитав головою. Рінальді подивився на священика.

— Ви гадаєте, мені треба у відпустку?

Майор знову похитав головою. Рінальді дивився на священика.

— Та як хочете, — відказав священик. — Не хочете, то й не треба.

— Ідіть ви к бісу, — сказав Рінальді.— Вони тут силкуються здихатись мене. Щовечора силкуються здихатись. А я відбиваюся. Ну й що, як у мене оте? У всіх воно є. В цілого світу. Спершу, — провадив він, прибравши лекторського тону, — вискакує маленький прищик. Потім ви помічаєте висип на грудях. А потім ви вже нічого не помічаєте. І покладаєте надії на ртуть.

— Чи на сальварсан, — спокійно докинув майор.

— Це також ртутний препарат, — пояснив Рінальді. Він говорив тепер дуже урочисто. — Та я знаю дещо куди ліпше. Любий ви мій священику, — мовив він. — У вас ніколи не буде отого. А в малюка буде. Це ж нещасливий випадок на виробництві. Просто нещасливий випадок на виробництві, от і все.

Ординарець подав солодке і каву. На десерт було щось ніби хлібний пудинг з густою підливою. Лампа на столі чаділа, і скло бралося чорною кіптявою.

— Принесіть дві свічки й заберіть лампу, — звелів майор.

Ординарець поставив на стіл дві засвічені свічки на блюдечках і, загасивши лампу, поніс її геть. Рінальді сидів тихо. Він начебто зовсім заспокоївся. Ми ще трохи поговорили і, допивши каву, вийшли у вестибюль.

— Ви, певно, хочете побалакати із священиком, — сказав Рінальді.— А мені треба в місто. На добраніч, священику.

— На добраніч, Рінальдо, — відказав священик.

— Ми ще побачимось, Фреді,— мовив Рінальді до мене.

— Еге ж, — сказав я. — Не приходьте надто пізно.

Він жартівливо скривив обличчя і вийшов за двері. Майор ще стояв з нами.

— Він дуже багато працював і перевтомився, — сказав він. — До