Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.

Раптом чоловік завмер.

— Що трапилося? — запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.

Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.

— Томе?

— Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…

— Наче дитина.

— Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… — він зупинився. — Я мелю дурниці. Краще замовкну.

Ізабель поклала руку під його підборіддя.

— Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.

— Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?

— Яка різниця?

— Яка різниця? — перепитав він.

— Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.

— Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»

Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.

— Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?

— Не знаю, — відповів Том.

Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:

— Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?

Том обійняв її.

— Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?

— Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…

Том підвів брови.

— І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.

— Залишилось пройти лише двісті сторінок, — мовила Ізабель з усмішкою.

— Тоді краще поквапимось.

Того вечора, стоячи на галереї, Том повернувся до свого запитання. Де була душа цього немовляти? Куди вона піде? А душі чоловіків, котрі колись жартували, віддавали честь, плентались із ним болотами, — де вони?

Він був тут, у безпеці, здоровий, із вродливою дружиною, і якась душа вирішила до них приєднатися. З повітря, з найвіддаленішого куточка світу приходило дитя. Він так довго перебував у книгах смерті, що здавалося неймовірним, ніби життя йому посміхнулося.

Том повернувся у світлову камеру й знову поглянув на світлину Ізабель, яка висіла на стіні. Таємниця таємниць. Таїнство.

Іншим подарунком Тома з останнього катера була книжка «Посібник для австралійських мамусь із виховання дітей» доктора Самуеля Б. Гриффітса. Ізабель бралася читати її кожної вільної хвилини.

Вона видавала Тому інформацію: «Ти знаєш, що колінні чашечки немовляти не з кісток?» Або: «Якого віку немовля може їсти з чайної ложечки?»

— Не маю уявлення, Із.

— Давай, відгадуй!

— Справді, звідки я можу знати?

— Ти такий зануда! — скаржилася жінка й занурювалася в книжку по ще один факт.

Протягом декількох тижнів краї сторінок загорнулися й вкрилися трав’яними плямами, як наслідок днів, проведених на мисі.

— Ти чекаєш дитину, а не екзамен.

— Я просто хочу все зробити правильно. Я ж не зможу заглянути в сусідню кімнату, щоб запитати маму, так?

— О Ізі, красуне! — Том засміявся.

— Що? Що смішного?

— Нічого. Зовсім нічого. Ніколи не змінюйся.

Вона усміхнулася й поцілувала його.

— Ти будеш чудовим татом, я знаю. — В її очах промайнуло запитання.

— Що? — спонукав дружину Том.

— Нічого.

— Ні, справді, що?

— Твій тато? Чому ти ніколи про нього не говориш?

— Між нами не було теплих почуттів.

— Але яким він був?

Том думав про це. Як він міг би його охарактеризувати? Як він міг би описати погляд батькових очей, те невидиме провалля, що повсякчас було між ними, не давало їм спілкуватися.

— Він був правильний. Завжди правильний, хай там що. Він знав правила і дотримувався їх, чого б це не коштувало. — Том пригадав пряму високу постать, яка затьмарила його дитинство. — Строгий і холодний, наче могила.

— Він був суворий?

Том гірко засміявся. Суворий — надто легко сказано. Чоловік підніс руку до підборіддя, обдумуючи питання Ізабель.

— Може, він хотів бути впевненим, що його сини не збунтують. Ми отримували ремінцем за все. Точніше, я отримував ремінцем за все. Сесил відбувався легко, завжди спихав усе на мене. — Том знову засміявся. — Хоча ось що я тобі скажу: в армії мені було легко. Ніколи не знаєш, за що будеш вдячним. — Його лице стало серйозним. — Думаю, це полегшило моє перебування там. Я знав, що нікому не розіб’ю серця, якщо вони одержать телеграму.

— Томе! Не кажи так!

Він пригорнув її голову до своїх грудей і мовчки гладив волосся.

Трапилися моменти, коли океан зі спокійної блакиті води перетворювався на якийсь несамовитий вибух енергії та небезпеки: лють у таких масштабах могли викликати лише боги. Він налітав на острів, осипаючи бризками вежу маяка, відламуючи шматки скелі. А його шум нагадував рев чудовиська, чия лють не знає меж. Саме в такі ночі маяк був найнеобхіднішим.

У найгірші з таких штормів, якщо було потрібно, Том залишався з маяком усю ніч, гріючись біля гасового обігрівача, наливаючи солодкий чай із термоса. Він думав про бідаків на кораблях у морі і дякував Богові, що сам у безпеці. Том стежив за сигнальними ракетами, тримав напоготові шлюпку, хоча, хтозна, яка з неї була би користь у такому морі.

Тієї травневої ночі Том сидів з олівцем та блокнотом у руці, додаючи цифри. Його річна платня становила 327 футів. Скільки коштує пара дитячих черевиків? З того, що казав Ральф, діти зношують їх зі швидкістю світла. Тоді одяг. І підручники. Звичайно, якщо він залишиться у Маяковій службі, Ізабель навчатиме дітей удома. Але в такі ночі, як ця, він запитував себе, чи справедливо нав’язувати подібне життя комусь, не кажучи вже про дітей. Ця