Уляна Пас - На краю ненависті, Уляна Пас

Коли ж зйомка закінчується, моделі поспішають покинути зал, а я підключаю фотоапарат до ноутбука й усі фото перекидаю туди. Ян, наче навмисне, стоїть у мене за спиною і  прискіпливо стежить за кожним моїм рухом.  

- Аміно, фото просто чудові! – радісно заявляє Валерія.  - Чи не так, Яне? 

Зацікавлено оглядаюся на Золотова, котрий хмуро розглядає екран монітора, наче намагається знайти хоча б одну зачіпку. Цікаво, яким же буде його вердикт… 

- Зміна декорацій не входила в наші плани, - несподівано заявляє.  

- Як на мене, то так навіть краще. Хіба ні? - дивується Валерія. - Яне, Аміна - професіонал своєї справи. Якщо ми втратимо її… 

- Ми не втратимо, - перебиває редактора Золотов. - Аміна може працювати. У неї… дійсно хороші фото. Сподіваюся, що ми спрацюємося.  

І він просто йде! Навіть не думає вибачитися за власні слова!  

Стежу за ним до того моменту, як чоловік зникає за дверима, а тоді повертаюся до Валерії. Тішить те, що хоча б вона рада моїй компанії.  

- Аміно, зараз вам потрібно пройти у відділ кадрів і написати заяву. Усе має бути правильно. І вітаю вас з нашою співпрацею! 

- Дякую! 

Валерія розповідає куди треба йти далі, і, попрощавшись з нею, прямую на поверх вище. Відділ кадрів знаходжу одразу і, коли постукавши, заходжу всередину, здивовано завмираю.  

- Аміна? - розгублено питає Рита, котра сидить за столом і, схоже, точно не очікувала побачити мене. 

- Яка приємна зустріч! - широко усміхаюся. Схоже, цей день не такий і поганий. А окрім придурка Золотова в цій редакції працюють й адекватні люди.  

Рита одразу ж саджає мене до себе і, поки готує мої документи, пригощає кавою. Вона також шокована новиною про те, що я тепер працюватиму тут. Тільки от, на відміну від Яна, вона щаслива. 

- Може, пообідаємо разом? Зовсім скоро обідня перерва, - подає чудову ідею.  

- Я з радістю, - щиро відповідаю. - Схоже, на сьогодні моя робота зроблена, тому я повністю вільна.  

Вже через двадцять хвилин ми разом покинули будівлю і відправилися у кафе, що знаходиться по сусідству. Рита сподобалася мені своєю відкритістю, і це неабияк притягувало. Хороших людей я відчувала одразу.  

- Можеш розповісти трохи більше про Яна та цю компанію? Давно він тут власник? - пообідавши, смакую запашною кавою, і з’являється ідея трохи більше дізнатися про Золотова. Все це лише в ділових цілях.  

- Раніше нею керував його батько. Та після складної операції йому довелося відійти від справ, - серйозно відповіла Рита. - Ян чудово справляється з журналом, можеш навіть не сумніватися. До речі, у нього є ще молодший брат і сестра. Вони двійнята. 

- Ого! - щиро дивуюся. А мені чомусь здавалося, що Золотов єдина дитина в родині, а тут таке відкриття. - Як давно він зустрічається з Альбіною? 

- Ну… тут усе складно, - хмикає Рита. - Ян уже давно ні з ким серйозно не зустрічався. Не ображайся, але я не впевнена, що він збирається освідчуватись твоїй сестрі. І, швидше за все, вона сама це чудово розуміє. 

Ображатися я не збираюся, тому що підтримую кожне слово Рити. Єдине, що розумію: тепер у мене буде можливість краще пізнати цього чоловіка.  Хоча я все ще не впевнена, чи потрібно мені це.  

Біля входу в офіс ми прощаємося, і я прямую до свого мотоцикла. Зараз лише обід, тому в мене ще є можливість поїхати у якесь гарне місце і зробити кілька фото. Тільки от зробити це не так і просто, адже дехто вирішив, що йому все можна і всадив свій зад на мого залізного красеня.  

Ян склав руки на грудях і з переможною усмішкою розглядав мене з голови до ніг, поки я наближалася. Ох, чорт! А я то думала, що спілкування з ним на сьогодні закінчено! 

- Бачу, ти прикипів до мого байка усім серцем, - зупиняюся поряд і дуже сподіваюся, що Золотов зникне звідси просто зараз. 

- Не те слово, - широко усміхається, і саме це збиває мене з думки. І чого це він такий радісний? Сталося щось? - Зайнята зараз? 

- А тобі то що? -  бурчу, знову виставляючи між нами стіну. Краще б він був злим та ображав, принаймні так я можу дати здачі. А коли Золотов ось так усміхається, я не знаю чого чекати наступної миті.  

- У мене до тебе ділова пропозиція, - ще одна несподівана заява. 

- Пропозиція? - здивовано перепитую. - І яка ж?  

- У моїх малих сьогодні день народження, а фотограф відмовився приїхати в останню мить. Допоможеш врятувати свято?  

- Ти серйозно зараз? - чомусь мені здається, що щось тут не так. - Ще кілька годин тому ти сумнівався у моїй кваліфікації. 

- Сумнівів більше немає. То як? 

Цей клятий Золотов мінливий, наче погода. От справді, за його настроєм важко встигнути. І що мені тепер робити? Погодитися чи відмовитись? Все-таки я не зобов’язана йому допомагати… 

Але моя добра душа та клята совість не дали відмовитись. І це погано.

- Я згодна!