Василь Биков - Знак біди

що бід буде забагато як на її скупі, колись добре вже виплакані сльози, що треба поберегти себе від хвилювання.

Яноччину невелику череду вона помітила в кущах неподалік дуплавої колоди поваленого дуба на самому узліссі. Корови стиха шамотіли по кущах, а Янка, заховавшись за ялиною, чекав її й, помітивши, щось гаряче загомонів, показуючи раз по раз у поле. Може, він там щось бачив? Але, здається, зараз там було порожньо, час було гнати худобу додому. Степанида відлучила Бобовку від череди, і та охоче рушила стежкою до хутора. Тільки тепер Степанида спохватилася, що нічого не взяла Янці, та й сама вона сьогодні не мала в роті ані ріски. Янка на прощання заґерґотів незрозуміло й схвильовано, замахав руками і тільки наприкінці невміло вимовив два тривожні слова, які тепер розумів кожен:

— Пук! Пук!

Степанида не стала випитувати, про що він хоче сказати, й швиденько погнала лозиною Бобовку — поки на садибі не було німців, треба було встигнути подоїти корову.

Трохи навіть спітнівши в грубій хустці й під ватянкою, вона догнала корову до плоту біля картоплиська і зрозуміла, що трохи запізнилася. На подвір’ї під липами вже височів брезентовий верх машини й чулася розмова, незвичне, ненаське ґерґотіння, окремі вигуки здається, тут щось відбувалося. Ні в сих ні в тих вона зупинилася, Бобовка підняла голову й уповільнила ходу. Над парканом було видно, як німці, з’юрмившись, тягли з машини щось здоровенне й тяжке, і один, мабуть, завваживши її за плотом, радісно-жваво закричав через город:

— О, матка, млеко!

Нічого не вдієш, вона тихо цвьохнула лозиною Бобовку, переступила нижню жердку у плоті і звичним шляхом пішла по стежині до подвір’я.

На подвір’ї відбувалось те, чого Степанида боялася найбільше: німці влаштовувались надовго. Витягнувши з машини величезну сіру брезентину, вони напинали її на кілля біля тину на неходженому моріжку подвір’я, товклись там усією турмою[43], натягали мотузки, забивали в землю короткі кілки. Двоє по краях щосили вперлися в землю, майже лігши на подвір’я, — тягли мотузки, і сірий брезентовий дах податливо напнувся, утворивши величезну, майже як хата, будівлю.

На дривітні стояв згорблений Петрик, трохи заховавшись за ріг, поглядав, що робилось на подвір’ї, й, помітивши жінку, розпачливо розвів руками. Але Степанида не озвалася. «Кат із ними, — подумала вона, — там вони заважатимуть найменше». Аби не займали їй цей край подвір’я, де були хлів, курник, дривітня, прохід до засторонку. Та, мабуть, тут їм було брудно, їм треба чистіше. Той, трохи вищий од цього, край подвір’я, природно, був і чистішим.

Бобовка, мабуть, не згірш господарів відчувала небезпеку від цих людей і тільки-но поткнулася вийти з дривітні, як нерішуче стала, задерла голову й чмихнула — вона їх боялася. Степанида зайшла наперед, погладила корівку по теплій, тремтливій від дотику шиї.

— Ну не бійся... Йди, йди...

— Млека! Млека! — п’яно закричав хтось із німців, і не встигла вона з коровою підійти до воріт хліва, як помічник кухаря Карло, коливаючи на своїх коротких озадкуватих ногах, вже ніс широке бляшане відро. Від кухні позирали сюди із троє й поміж них той кругленький рудуватий фельдфебель, що й тепер там метушився, щось кричав чи командував.

Звичаєм вона, доячи, кидала Бобовці який оберемок трави чи отави, тоді корова стояла спокійніше й краще віддавала молоко — тепер же в неї не було під руками нічого, а німці, судячи з усього, чекати не мали наміру. Вона хотіла сказати Петрикові, аби чогось приніс, та передумала: нехай! Щось у ній спалахнуло гнівом і замкнулось од тієї їхньої безцеремонності — ніби вона мусить забезпечувати цю зграю молоком від своєї корови, — нехай би пошукали ще десь корів. Бобовка тим часом, також ніби розуміючи всю міру нахабства непроханих гостей, перебирала ногами та все поглядала на той бік подвір’я, коли Степанида присіла до неї. Бобовці це також явно не сподобалось, корова переступала, хвилювалася. Степанида це відчувала, і її внутрішнє обурення все наростало. Однак вона якось нацяпала піввідра молока і встала з-під корови. Карло в мундирчику із засмальцьованим коміром стояв збоку, на його одутлому обличчі не було нічого, крім терплячого, байдужого чекання.

— Ось, більш немає! — сказала Степанида, віддаючи йому відро.

Німець мовчки взяв і, коливаючи, поніс до кухні. До Степаниди якось боком підступив Петрик, озирнувшись, тихо зауважив:

— Але ж... Мабуть, замало. Щоб їх...

— Вистачить! — рішуче сказала вона й ляснула корову по озадку, заганяючи її до хліва.

І в цей час від кухні пролунав такий злий вигук, що вона здригнулася:

— Хальт! Ком!..

Це той самий фельдфебель, він аж почервонів від обурення і, заки Степанида втямила, чого від неї хочуть, з відром у руках прикотився до неї. Щось швиденько й сердито белькочучи, він тицяв у неї відром, вона слухала і вже розуміла, що молока було мало.

— А де я вам візьму більше? Все.

— Алєс?[44]

Кругленький фельдфебель ще щось пролементував до неї, потім жвавенько вернувся до кухні, знайшов там когось поглядом й мотнув головою — ком! Усе той самий Карло, як і до того поволечки й перевальцем, причвалав до фельдфебеля, узяв відро, нерішуче підійшов до корови, що переляканими очима нестямно позирала довкола. Коли він наблизився до її задніх ніг, вона переступила і стала до нього боком. Карло змушений був знову обходити, і фельдфебель крикливо визвірився на Петрика — той злякано вхопив Бобовку за роги.

Степанида вже розуміла, що зараз буде, і їй стало страшнувато: обман її ось-ось викриють. Водночас було гидко бачити, як солдат брався доїти, а її дурний Петрик допомагав йому. Бідна Бобовка, що вони зараз зроблять із нею, очі б її того не бачили. Але так, вони вже доїли — розкарячений Карло гнувся під корову, поглядаючи на коров’яче вим’я, у відрі вже зацяпало з цицьок, Бобовка перебирала ногами, ненастирливо спробувала вивернути роги, але, мабуть, Петрик тримав міцно. Степанида вся напружилась від мовчазної злості, стояла оддалік і не підводила погляду від землі. Але вона все бачила й німо посилала прокльони цим чужинцям, а найбільше тому рудому фельдфебелеві, що надувся й стежив за всім, що робилося коло корови. Нарешті за якихось п’ять хвилин вона зиркнула у відро й зіщулилась ще більше: воно повнилось уже по вінця. Ех ти, дурна Бобовко, нащо ти віддаєш їм?! Але мусить віддати, Бобовка так само боялася, боявся Петрик, підігнуті ноги якого в сукняних, залатаних