Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

мить мені здавалося, що я маю справу з божевільним.

— Ви хочете знищити людство? — запитав я.

— Мені просто немає ніякого діла до людства. Воно саме йде до загибелі. Кінець кінцем наша планета не вічна. Вона приречена на загибель не мною. А станеться це раніше чи пізніше — хіба не все одно.

— Далеко не все одно. Людство ще може жити мільйони років. Наша земна куля ще дуже молода. Вона значно молодша, ніж Марс.

— Ви можете поручитися, що людство проживе не мільйони років? Досить налетіти якійсь випадковій кометі, і вашій земній кулі кінець.

— Імовірність цього мізерна.

— З вашої близорукої точки зору земного черв’яка. Астрономи кажуть інше. Вони спостерігають величезні спалахи у всіх кутках світової безодні. І якщо брати космічні масштаби, то в одній тільки нашій, так званій галактичній, системі, в маленькому перевулочку всесвіту, що називається Млечна Путь, зіткнення відбуваються, мабуть, не рідше, ніж зіткнення автомобілів на вулиці великого міста.

— Так, але для нас, «черв’яків Землі», інтервали між цими катастрофами дорівнюють мільйонам років… І з якою метою ви хочете погубити людство?

— Я вже сказав вам, що мені немає діла до людства. Я не хочу губити, але й не бажаю відмовлятися од своєї мети заради врятування людства.

— Якої мети?

Містер Бейлі не відповів.

Ми йшли вздовж чарівного голубого озера. Ледве помітна пара підіймалася над ним. Незважаючи на всі запобіжні заходи, рідке повітря все-таки трохи випаровувалося. Теплота земної кулі і сонця давали себе взнаки навіть крізь усі ізоляційні перешкоди.

У стіні грота видно було чорні двері.

— Зайдімо сюди, — сказав містер Бейлі.

Він відчинив двері, ми спустилися пологим коридором і ввійшли в іншу печеру. Вона була значно менша. Тут не було голубого озера. Печера нагадувала якийсь склад. Вірніше, містечко, де замість будинків стояли величезні шафи з того ж чорного, глянцевого матеріалу. «Вулиці» були розташовані з прямолінійністю плану американських міст. Бейлі відчинив дверці однієї з шаф і, висунувши з допомогою механізму ящик, показав, що є в ньому: там лежали блискучі кульки, завбільшки такі, як грецький горіх. Я з цікавістю чекав пояснень.

— Вам, певно, відомо, — почав Бейлі, — що один літр води при звичайній температурі вбирає до семисот літрів газу аміаку, а при нулю градусів кількість вбираного аміаку досягає близько тисячі сорока літрів, причому об’єм води майже не збільшується.

Я кивнув головою і відповів:

— Газ розміщується в проміжках між частками води.

— Саме так. Проміжки між молекулами газу порівняно з розміром самих молекул величезні. Розташування молекули нагадує розташування планет у сонячній системі,— вони перебувають одна від одної на величезних, порівняно з їхніми розмірами, віддаленнях. Якщо ви читали Фламмаріона, то пригадуєте, що він говорить про комети. Комету, що складається з розріджених газів і займає простір в сотні тисяч кубічних кілометрів, можна було б вмістити в наперсток, ущільнивши ці гази… Так ось, такі «наперстки» перед вами. Хитромудрому Енгельбректу вдалося перетворити рідке повітря на виключно тверде тіло. В одному цьому ящику міститься повітря більше, ніж у величезному озері з рідкого повітря. Спробуйте взяти одну з цих кульок!

Я простягнув руку і попробував витягти кульку, але не міг цього зробити.

— Вони всі сплавлені разом, — відповів я. Бейлі розсміявся.

— Скільки важить один кубічний метр звичайного кімнатного повітря? — запитав він мене.

— Близько кілограма.

— Кілограм з чвертю. А в цій кульці вміщено один кубічний кілометр повітря. Не кожний кінь повезе віз, навантажений однією такою кулькою.

Я був вражений, і моє здивування зробило містеру Бейлі велику приємність.

— Так, — повторив він. — Енгельбрект вартий тих грошей, які я плачу йому. Тепер ви повірите, що переробити всю повітряну сировину не така вже й неможлива річ. Уявляю, який підніметься в світі переполох, коли люди почнуть задихатися!

І, простягнувши руку до виблискуючих кульок, містер Бейлі сказав з пафосом:

— Звідси я можу владати світом!

Мене вразило, що він, сам того не знаючи, майже буквально повторив слова пушкінського «Скупого рицаря».

— «А що є непідвладне?» — продекламував я вслух.

І продовжував:

…ніби демон Владати світом можу звідси я; Лише захочу — здіймуться чертоги; ………… Мені покірне все, нічому — я. Я вище всіх бажань, і я спокійний; Я знаю міць мою: доволі з мене Цього знання…

— Це ви добре сказали, — відповів Бейлі, уважно вислухавши мене. — Я не знав, що ви поет.

— Це не я сказав, а Пушкін.

— Усе одно. Добре сказано. Пушкін? Пам’ятаю. Він наслідував нашого Байрона і нашого Вальтера Скотта. Але кінець поганий. Мені мало тільки усвідомлення влади. Я капіталіст, комерсант. Мертвий капітал — це не капітал. Я повинен торгувати і торгую… Торговець повітрям!.. Ха-ха-ха! Хто б міг подумати?

— З ким же ви торгуєте? — запитав я.

— А з ким я повинен торгувати? — несподівано роздратовано вигукнув містер Бейлі. — Чи не з вашими наркомторгами?

— Значить, із закордоном? Не скажу, щоб ця торгівля була законною. Ви влаштувалися на нашій радянській території…

— І переробляю ваше чудове російське повітря, і порушую монополію зовнішньої торгівлі, і так далі, і так далі. Я торгуватиму з Англією, Німеччиною, Францією, наживу капітал, а ви відберете його в мене? Я поїду в Англію, а