Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Була вже четверта, коли він забрав свої валізи з пошти, з останніх сил вийняв і почепив на вішак свій найкращий костюм, а тоді утомлено повалився на ліжко. Голоси тутешніх хлопчаків, що теревенили в нього під вікном, лунали так виразно, наче вони були в його кімнаті, а від презирливого реготу одного з них, що раз за разом проривався поміж його нерозбірливою балаканиною, Тома корчило й пересмикувало. Він уявляв, як вони обговорюють його похід до синьйора Ґрінліфа й роблять геть неулесливі припущення про те, що його спіткає далі.

Що він узагалі тут робить? У нього тут немає друзів, він не знає італійської. А що буде, як він занедужає? Хто про нього подбає?

Том підвівся, усвідомлюючи, що його зараз знудить, і повільно почовгав до ванни, знаючи, що має ще трохи часу. Там він вивергнув із себе обід і, як йому здалося, рибу з Неаполя. Тоді повернувся на ліжко й миттю заснув.

Коли він прокинувся, ослаблений і кволий, надворі ще виднілося, а його новенький годинник показував пів на шосту. Він визирнув у вікно, автоматично вишукуючи поглядом великий білий будинок Дікі з навислою над обривом терасою, намагаючись розгледіти його серед безлічі рожевих і білих будиночків, що тулилися навколо нього. Він помітив товсту червону балюстраду, що облямовувала терасу. Чи Мардж досі була там? Чи вони з Дікі говорили про нього? Він почув сміх, що перекрикував не такий уже й гучний вуличний гамір, такий голосний і дзвінкий, що він здався йому настільки американським, наче він почув якусь фразу рідною мовою. На мить перед ним з’явилися Мардж та Дікі, вони перетинали простір між будинками на головній вулиці. Тоді повернули за ріг і Том підійшов до бічного вікна, аби краще їх роздивитися. Біля готелю, якраз під його вікном, простягалася вузенька вуличка, і Мардж із Дікі рушили нею. Дікі був одягнений у білі штани й теракотову сорочку, а Мардж була у блузці та спідниці. Напевне, вона ходила додому перевдягатися, подумав Том. Або ж тримала частину свого одягу в будинку Дікі. На невеличкому дерев’яному причалі Дікі перекинувся кількома словами з якимось італійцем і дав йому гроші. Італієць торкнувся рукою свого кашкета й відв’язав від причалу невеликий вітрильник. Том дивився, як Дікі допоміг Мардж сісти в той вітрильник. Здійнявся білий парус. Позаду них, ліворуч, у воду занурювалося жовтогаряче сонце. Том чув, як Мардж засміялась, а Дікі гукнув щось італійцю біля причалу. Том збагнув, що то був їхній звичайний день — сієста після пізнього обіду, а на заході сонця — морська прогулянка на вітрильнику Дікі. Тоді кілька коктейлів в одному з кафе на березі моря. Вони насолоджувалися ще одним звичайним днем, ніби його, Тома, взагалі не існувало. Навіщо Дікі повертатися у світ метро, таксі, накрохмалених комірців і робочого дня до п’ятої? Чи навіть автівки з водієм і відпустки у Флориді та Мені? Значно цікавіше плавати вітрильником, хай і в старому одязі, й ні перед ким не відповідати за те, як він проводить свій час, та ще й мати власний будинок з добродушною служницею, яка, ймовірно, робить усе за нього. А ще гроші, які можна витрачати на подорожі. Том страшенно заздрив йому й до болю в серці жалів самого себе.

Мабуть, у своєму листі містер Ґрінліф написав щось таке, що якраз і налаштувало Дікі проти нього, припустив Том. Було б набагато краще, якби він просто сидів собі в одному з тих кафе на пляжі й ніби ненароком познайомився з Дікі. Може, з часом йому таки вдалося б переконати Дікі повернутися додому, якби їхнє знайомство відбулося за інших обставин, але тепер він навряд чи зможе чимось зарадити. Том лаяв себе за те, що вранці був таким занудним і незграбним. Йому ніколи не щастило, коли він брався за що-небудь надто серйозно. Він уже давно це помітив.

Нехай мине кілька днів, подумав Том. Найперше, що йому потрібно — сподобатись Дікі. Він прагнув цього понад усе на світі.

9

Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі — той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.

— Доброго ранку! — гукнув Том. — Де Мардж?

— Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.

— Запрацювалась?

— Мардж письменниця.

— Ага.

Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.

— Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.

— Хворів, — недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.

— А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?

— Завис між життям і туалетом, — посміхнувшись, відказав Том. — Та я уже в порядку. — Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.

Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов