Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Надежда розвернулася.

– Знаєш, – зітхнула Ніна. – Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?

– Що ж мені робити? Покинути його?

– Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості…

– Де ж мені її набратись?

– Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.

– Що ж робити?

– Коли повернешся із лікарні, – повчає Ніна, – забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі…

– А Віталік?

– Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а ні…

– А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?

– І ворожки бувають різні. Але… коли тобі буде від того легше, йди.

Так говорили Надежда з Ніною день при дні.

А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:

– Можна я буду вам час від часу телефонувати?

– Можеш.

Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.

А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.

Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.

Виливали на віск.

Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.

Купувала різні трави й амулети.

А він – хоч і не б’є більше Надежди, але й не кидає коханки.

Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.

Надежда як у вогні жила і таки насмілилась – пожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в того залишилися серед військового начальства знайомі в керівництві…

– Тату! Зроби так, щоб Віталіку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зі служби!

– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!

– А що ж мені робити?!

– Та ти ж жінка, будь мудрою, хіба мені тебе вчити?

А потім Надежда ще й дізналася правду, через що її батьки покинули колись Германію.

– Надінько, – казала мати, – не хотіла я виносити брудну білизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германії, то він зв’язався з якоюсь фрау. На моє щастя, тоді були такі часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з війська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пішов розголос, то одним переведенням не обійшлося б!

– І ти батькові пробачила?

– Ти теж пробачиш, Надю, тільки дивись, не будь дурною, не перегни палицю і не зостанься сама з дітьми. То все через молодість, оті Віталікові дурощі, повір моїм словам, пройде час, і він заспокоїться, вгомониться, буде сидіти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.

Почувши таке, Надежда більше в батька допомоги не просила, але до ворожок бігала часто – то пожалітися, то на картах погадати.

І не знати, чи то бабки допомогли Надежді, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вітальці направлення – переїжджати на службу в інше місце.

Дзвонить Надежда Ніні, така рада!

– Дали нам у місті квартиру двокімнатну, і зарплата у Вітальки буде вища! – радіє. – Тільки не знаю, чи їхати мені разом із ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дітьми тут, поки він у новій квартирі ремонт зробить?

– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нічому досі не навчило? Мерщій кидай усе, як є, та їдь за чоловіком і