Володимир Кошелюк - Green Card

у дім. Просторі кімнати з красивими меблями, приглушене світло нічників.

– Хочеш – підвечеряєм, нє – проведу в кімнату отдихать.

– Давайте отдихать.

– Пішли.

Бічний коридорчик. Дерев’яні лаковані двері.

– Тут будеш жить. В кінець коридора туалет, кухню ти бачив.

– Дякую.

– Падай та спи, а завтра дасть Бог день.

Замок клацнув. Я швидко стягнув одяг і потушив світло. Матрац подіяв, як пляшка снодійного махом.

…Кинувся, наче хто штурхнув. Язик розпух, очі залипли. Ледве звівся. Простора кімната, смуги світла на підлозі. Широке вікно, до половини закрите цупкими жалюзі. Тіло ломило. Води б… Одна нога затерпла і шаркала, ніби в зомбі.

Я прислухався. Тихо. Двері ковзнули. Коридорчик, світлі стіни, маленькі пейзажі у вузеньких рамках. Прокрався далі. Дерев’яні сходи на другий поверх, вигнуте перило. На першій сходинці волохатий котяра зосереджено вилизує зад. На лискучому паркеті лишалися брудні ступаки. Треба ж було взуття зняти!

– Вже встав? Я спеціально не будила.

Ух! Мене аж підкинуло. Висока зграбна жіночка привітно усміхалася в широкому проймищі арки.

– Добрий ранок. Я Денис.

– А я Таня. Хочеш їсти?

– Так… тобто… Пробачте, де туалет?

– Он туди.

Кухня затишна, простора, з дерев’яними поличками і ліпленими горнятками, різним електричним причандаллям і широчезним столом посередині. На плиті щось бурчало в сріблястій каструлі. Розмірено дзумкотіла витяжка.

– Сідай. Будемо снідати. Хоча швидше вже обід.

– Скільки ж я спав?

– Годин десять. Це нормально. Ми як приїхали, цілий день одсипались.

– Наче заснув в Україні, а проснувся тут.

– Звикнеш. Нам дуже допомогли брати і сестри з церкви.

– А-а-а…

– Тут без віри тяжко вижити. Треба, щоб хтось поміг від самого початку.

Я мовчав, глибше втискаючись у м’який стілець.

Що тут скажеш? Кришка на каструлі застрибала, як скажена, видихаючи духмяні хмаринки. Тітка Таня схопилася порядкувати.

Далеко за полудень. Саме пекло. Рівненька травичка похнюпилась й припала до землі, шукаючи хоч трохи прохолоди. Навкруги анітелень. Десь далеко вуркотять авто. Людей не видно. Ошатні будиночки по обидва боки вузької вулички. Химерні дерева. Лапаті пальми. Глибоко вдихаю розпечене сухе повітря – пахне асфальтом, скошеною травою і ще чимось незнайомим. Дух чужини або волі – відразу й не розбереш.

– Щось на голову надінь, а то зараз таке сонце…

– Я тільки глянути, що навкруги. Далеко не піду.

– Ох, зараз таке пече, бач, усі поховалися.

Фу, справді: в будинку наче у прохолодну воду пірнув.

– Сідай, не стісняйся. Скоро за дітьми їхать, розвієшся трохи.

Я потонув у глибині широчезного дивану. Таня поралась по господарству, а мені лишалось тупитись у широку плазму. На екрані мінялись цвітасті картинки. Шо там мої роблять? Треба дістатись компа й написати, що все нормально.

– Можна скористатись вашим компом?

– Чим?

– Ну, комп’ютером. Своїм написати.

– Авжеж. Іди на другий поверх, там, прямо, – кімната сина. Ноутбук на столі.

Дерев’яні східці порипують. Білі двері відчинені. Розкидані скрізь речі, скейт, кольорові постери якихось музикантів. Білий Apple обклеєний квітастими наліпками. Незнайомий пошуковець. Як же його…

Ага, ось і Гугл, Укрнет, біле поле. Пальці трохи тремтять. Пишу кілька речень, виходить дурнувато. Стираю. Хай буде так: «Долетів добре. В аеропорту зустріли. Вже на місці. Все добре. Писатиму кожен день, як тільки буде можна. Денис». У горлі пересохло. Чухаються очі.

– Виходить?

– Да.

– Поїхали, бо скоро уроки закінчаться.

Сріблястий пузатий мінівен лінькувато простував широкою дорогою. Я сидів спереду й витріщався на рівнесеньке полотнище асфальту. Здавалося, під колесами розлили рідке скло. Авто не їхало, а пливло, як корабель. Жодної ямки, перекату. Тротуаром мелькали нечисленні пішоходи. І зелень. Пальми зі стримлячим розкішним чубом, ще якісь дерева… Просто зелена стіна, аж око радіє. Ніякої тобі тисняви, всі простують своєю смугою, не підрізають. І це на хайвеї. У нас би затерли, зам’яли, обматюкали й засигналили.

Під’їхали до школи. Гарна будівля червоної цегли, справа від входу височезна глуха стіна, на ній велика червона таблиця з широкими білими літерами – «Nicholas elementary school».

– Тут двоє менших. Зараз прибіжать.

Справді – через десять хвилин із широчезних скляних дверей висипав цілий рій дітлахів. Квітасті ранці, лемент – школярі як школярі. На парковці ніде плюнути – мінівени, джипи. Діти деруться на задніх сидіннях, пакуються. До нас бігло двоє дівчаток. Білобрисі, в ластовиннячку. Перша схопилася за ручку й помітила мене. Таких круглих очей давно не бачив.

– Залазьте – це друг.

Діти забрались на сидіння.

– Чого мовчите? Привітайтесь з дядьком Деном.

– Hi, uncle Den.

– Hi, girls.

– Можете говорити українською. Дядько Ден приїхав з України. Знайомтесь.

– Мене звати Маша.

– А мене – Даша.

– Я – Ден.

Таня спритно вирулила з парковки й шмигнула в потік авто. Хайвей крутився, пірнав під естакади, виринав, закручувався лискучими кільцями.

– Заберемо старшого та й додому.

– Вони в різних школах вчаться?

– Тут малі з малими, старші зі старшими.

– Може, й правильно. Усі одного віку, менше проблем.

– Усяке буває. Але з нашою школою не порівнять.

Покрутившись ще трохи, підрулили до широкої парковки перед високою сітчастою огорожею.

– Уроки однаково закінчуються?

– Нє, це сьогодні тренування відмінили. А так годин до чотирьох затримується.

– За огорожу не підем?

– Краще тут підождем. А то знов розпсихується, що мама забирає. Підлітки, знаєш.

– Соромиться?

– Да. Друзі на своїх авто ганяють. А йому на права здавать через два місяці. Всі вуха прогудів тою машиною. Сашко так і сяк, а я чогось боюсь. Як дитині шістнадцять, дома безкінечна війна. Дай Бог пережить цей вік.

– Треба все пережить.

– Ох, да.

Кондиціонер гнав прохолоду, дівчатка мушкотіли ззаду, тихенько перемовляючись. Передня дверка раптом розчахнулась. Довготелесий, патлатий хлопчина набурмосився, оглядаючи зайняте місце.

– Це Ден. Пам’ятаєш, я говорила, що чекаєм гостя.

– Ага.

Я подав руку перший.

– Привіт!

– Нік.

Хлопець втиснувся ззаду, поставивши сплющений наплічник на коліна.

В авто стояла ніякова тиша. Я тупився у вікно, дітлахи принишкли, Нік клацотів телефоном.

– Як справи в школі?

– Нічо.

– Коли гра буде?

– У п’ятницю.

– А що з тренером?

– Кажуть, приболів. Через два дні вийде.

– Це до четверга тренувань не буде?

– Нє – це тіки сьогодні. Містер Бец підмінить.

– Ден учився на географа, так що поможе в проекті з природою.

– Угу.

– Поможу, а шо ж.

Коля азартно тицяв в екран смартфона, не піднімаючи очей. Я замовк.

Прибувши додому, розбрелись по кімнатах. Цвірінькотіла пташка, шелестіли авто, незнайомі запахи, м’яка постіль, чужа мова. Хотілося забігти світ за очі. Що я тут робитиму? Ну приїхав, побачив – далі? Витратив купу грошей і здоров’я. Безтолковий. Куди не влізу, тільки подивись.

Я скрутився на правому боці. Очі злипались. Пропади воно все.

Кинувся