Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

― Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?

І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.

Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.

Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.

Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.

…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ― старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.

Єдине, чого Антон боявся, це ― зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.

Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.

Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.

Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.

Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.

Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!

Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.

Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ― ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.

Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.

Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…

«Дивіться! Дивіться!» ― закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.

А Старий дрімав собі у кріслі. Його кістки гриз осінній біль, й він прислухався до нього, поки Марфа готувала мазь. Не хотілося, щоб Лікар знав про це, бо його ліки могли не допомогти, а Марфина мазь допомагала завжди.

Той біль з’являвся лише для того, щоб нагадати про існування болю поза межами Притулку. Тисячі старих чоловіків та жінок, самотніх, нікому не потрібних, занурюються зараз у глибину болю, спричиненого осінньою вогкістю, чекаючи смерті й водночас лякаючись її. Це повільне згасання було б легшим, якби не жаль за тим, чого не вдасться зробити, і на що вже не стане сили. Це згасання було б приємнішим, якби супроводжувалося згасанням свідомості, поверненням до рослинного життя і непомітним зануренням у землю. Зі старими людьми відходять мудрість, досвід, прозріння. Можливо, так і треба, щоб кожне покоління зникало, нічого не навчивши наступне. Не було б тоді Притулку, бо мудрість не чинить кривди й цінує час як мить, котра завжди вічна. Біль робить людину милосерднішою, і якби ніхто не відчував його в Притулку, хто б насмілився сюди прийти, сподіваючись забути біль власний?

Це правда, що досі ніхто не сказав: «Я не таким уявляв собі Притулок». Його, Притулок, треба створити: як створили Лі, Антон, Марфа, як намагається той сердега. Джон Сміт, прилаштовуючи