Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

Нікому й на думку не спадало вийти на подвір'я — подивитися, що там відбувається. Лампа загасла б, перш ніж ми пройшли б до середини подвір'я, й напевне скло розбилося б. Якусь мить ми мовчали, потім батько завів мову про те, що «це, безперечно…», але під самим вікном їдальні, повернутим, як я вже казав, на ла-гарську дорогу, пролунав свист, такий різкий і протяжний, що його неодмінно чути було на церковній вулиці. І одразу ж за вікном почулися пронизливі крики, трохи приглушені шибками: «Тягніть його! Тягніть його!» Ті, хто кричав, мабуть, підтяглися на руках до самого вікна, схопившись за надвірні виступи наличника. З другого краю будинку розлігся такий самий зойк; певне, ще один гурт крикунів пройшов полем дядечка Мартена й переліз через невисокий мур, що відділяв поле від нашого подвір'я.

Потім несамовиті крики: «Тягніть його!» — що повторювалися хором з восьми — десяти незнайомих, либонь, навмисне змінених голосів, залунали на дашку погреба, куди, очевидно, нападники вилізли по купі хмизу, накладеній біля зовнішнього муру, на округлій перемичці, що з'єднувала навіс із брамою і на якій неважко було вмоститися верхи, на ґратчастій огорожі збоку ла-гарської дороги, на яку теж легко було вилізти… Нарешті ще один запізнілий гурт з'явився в садку й затягнув ту саму сарабанду, тільки цього разу кричали:

— На абордаж!

Крики луною відбивалися в порожніх класах, де нападники порозчиняли вікна.

Ми з Мольном так добре знали всі кутки й закапелки нашого дому, що дуже виразно, наче на малюнку, уявляли собі ті місця, звідки могли нас атакувати ці незнайомці.

Правду кажучи, ми злякалися тільки в перші хвилини. Коли почувся свист, ми всі четверо подумали, що на нас напали волоцюги або цигани. Справді, вже тижнів зо два на майдані за церквою поставив свій фургон довготелесий мандрівний актор, до нього присусідився якийсь молодик з перев'язаною головою. Та й у ковалів та стельмахів побільшало помічників, що прибилися сюди з чужих місць.

Проте коли нападники закричали, ми одразу ж переконались, що маємо справу з жителями містечка, передусім з місцевою молоддю. Навіть більше: у юрбі, що накинулася на наш дім, як пірати на корабель, напевне були й діти — ми не забарилися впізнати в загальному хорі їхні пискляві голоски.

— Ну ось, маєте!.. — вигукнув батько.

А Міллі спитала впівголоса:

— Що ж це означає?

Нараз голоси біля брами й ґратчастої огорожі затихли, потім так само раптово ущух гамір під вікном. На дорозі хтось ще двічі свиснув. Крики тих, хто виліз на погреб, і тих, хто наступав із садка, почали стихати, потім зовсім припинилися; ми почули, як уся юрба кинулась утікати й помчала попід стіною нашої їдальні — глибокий сніг глушив їхнє тупотіння.

Мабуть, хтось їх сполохнув. Вони гадали, що о цій пізній порі, коли все містечко спить, їм безперешкодно вдасться напасти на наш дім, що самотою стоїть у передмісті. Але хтось поламав їм цей план воєнних дій.

Тільки-по ми отямились — наступ пройшов несподівано, за всіма правилами воєнного мистецтва! — й збиралися вийти на подвір'я, як з-за хвіртки пролунав знайомий голос:

— Пане Серель! Пане Серель!

То кричав пан Паск'є, тутешній різник. Огрядний низенький чолов'яга витер на порозі дерев'яні черевики, обтрусив запорошену снігом куценьку блузу й увійшов. Він мав лукавий і водночас розгублений вигляд людини, котра щойно розгадала якусь досить загадкову справу.

— Вийшов я на подвір'я, те, що збоку Чотирьох доріг. Зібрався зачинити козенят у хліві. І раптом бачу: стоять на снігу двоє високих хлопців, стоять ніби на чатах або підстерігають когось. Біля хреста стоять. Підходжу ближче. Зненацька вони зриваються з місця й мчать просто до вашого будинку. Он воно що! Я, не вагаючись, узяв ліхтар і сказав собі: «Піду розповім усе панові Серелю!..»

І він знову починає спочатку:

— Вийшов я на своє заднє подвір'я…

На цих словах панові Паск'є пропонують чарку настоянки, від якої він не відмовляється, а тоді випитують деталі, яких він не знає.

Пан Паск'є нічого не помітив, коли йшов до нас. Юрба нападників, попереджена двома вартовими, одразу ж розбіглася. Що ж до того, хто ці вартові…

— Може, це ті волоцюги, — робить він припущення. — Уже скоро місяць, як вони стовбичать на майдані, чекаючи гарної погоди, щоб зіграти свою комедію. Тож вони, певне, не від того, щоб зробити якусь капость.

Зі слів пана Паск'є ми нічого не могли зрозуміти; розгублені, ми стояли довкола нього, а він присьорбував настоянку і, розмахуючи руками, знову й знову розповідав нам свою пригоду.

Мольн, що досі уважно слухав цю розповідь, підняв з підлоги різників ліхтар і рішуче мовив:

— Треба піти подивитися!

Він відчинив двері й вийшов, і ми — пан Серель, пан Паск'є і я — рушили слідом за ним.

Міллі вже заспокоїлася — нападники розбіглися, до того ж вона, як і всі люди, що полюбляють порядок, не відзначалася цікавістю. Вона сказала:

— Йдіть, коли вам хочеться. Тільки замкніть двері й візьміть з собою ключ. А я лягаю спати. Лампу я не гаситиму.

Розділ другий

МИ ПОТРАПЛЯЄМО В ЗАСІДКУ

Ми йшли по снігу в глибокій тиші. Мольн ступав попереду, від його захищеного сіткою ліхтаря віялом розходилось проміння. Тільки-по ми вийшли за браму, як із-за муніципальної вагівниці, що стояла під нашим парканом, вистрибнули, наче наполохані куріпки, двоє в каптурах. Вони викрикнули кілька слів, хихикаючи; я так і не збагнув, звучав у цих словах глум, чи запал затіяної ними дивної гри, чи просто нервове збудження й страх, що їх можуть наздогнати.

Мольн поставив ліхтар на сніг і гукнув:

— За мною, Франсуа!

Покинувши своїх супутників, чий вік не дозволяв їм узяти участь у таких перегонах, ми з Мольном кинулись услід за двома тінями, що трохи пробігли по дорозі на В'єй-Планш, обігнули долішню частину містечка й помчали по вулиці, яка піднімалася до церкви. Вони бігли розмірено й неквапливо, тож нам неважко було гнатися за ними. Вони перетнули церковну вулицю, де вже все спало, і, обминувши кладовище, подалися в лабіринт провулків та глухих закутків.

У цьому кварталі мешкали поденники, швачки й ткачі, він називався Зазубень. Ми знали його поганенько й ніколи не ходили сюди вночі. Це місце й удень було безлюдне, — поденники були на роботі, ткачі сиділи в своїх майстернях, — а тепер, у нічній тиші, воно здавалося зовсім покинутим і пустельним. Тут було ще тихіше, ніж у інших