Артур Чарльз Кларк - 2001: Космічна одіссея

додавали його до тисяч кілометрів магнітної плівки, що потім зберігалася в сейфах Світових космічних центрів Вашингтона, Москви й Канберри.

Відтоді як майже п’ятдесят років тому на орбіту вивели перші супутники, з космосу було перехоплено трильйони й квадрильйони сигналів, цей потік інформації зберігали на той випадок, коли одного дня завдяки цим даним вчені зможуть розширити наші знання про Всесвіт. Можливо, лише хвилина з усього матеріалу колись знадобиться, але ніяк не передбачити, коли вчені забажають звернутися до будь-якої частини цих записів — через десять, п’ятдесят чи сто років. Отож усе це дбайливо переносили у файли, поміщали в безкінечні коридори з системою вентиляції і потроювали дані на випадок раптових небезпек і втрат. Це справжня скарбниця людства, те, що зберігалося тут, коштувало більше за зливки золота, які з незрозумілою метою ниділи в банківських сейфах.

А тепер «Дальній космічний монітор 79» помітив щось дивне — слабке, але, поза сумнівом, спостережуване збурення розійшлося Сонячною системою. Це було не схоже на жодний природний феномен, який апарат спостерігав у минулому. Автоматично він записав напрям, час, інтенсивність, а через кілька годин ця інформація пішла на Землю.

Те саме зробили й «Орбітер М 15», який облітав навколо Марса двічі за день, і космічний зонд 21, що повільно піднімався над площиною екліптики, і навіть штучна комета 5, котра прямувала до холодної пустки за Плутоном уздовж орбіти, у найвіддаленішу точку якої вона не досягне й за тисячу років. Усі вони зафіксували незвичайний викид енергії і всі, своєю чергою, автоматично послали сигнал про це на далеку Землю.

Комп’ютери ніколи не пов’язали б між собою ці чотири своєрідні сигнали від космічних зондів за мільйони миль один від одного. Але, проглядаючи ранкові звіти, фахівець із радіологічного прогнозу в Годдарді зрозумів: за останню добу щось дивне відбулося в Сонячній системі. Він мав тільки частину сліду цього випромінювання, але коли машина спроектувала його шлях на планетарну ситуативну дошку, усе стало чітким і зрозумілим, немов інерційний слід літака в безхмарному небі або людські сліди на чистому снігу. Струмінь енергії, розкидаючи радіацію, як моторний човен розкидає бризки води, вийшов із поверхні Місяця й полинув до зірок.

Частина З

У міжпланетному просторі

Розділ 15

«Діскавері»

Корабель відлетів від Землі лише на тридцять діб, а Девідові Боумену інколи не вірилося в існування іншого світу, окрім крихітного закритого світу «Діскавері». Усі роки тренувань, усі попередні місії на Місяць і на Марс, здавалося, належали іншому чоловікові в якомусь іншому житті.

Френк Пул відчував те саме й інколи жартома шкодував, що найближчий психіатр є за сотні мільйонів миль звідси. Утім, таке почуття ізоляції та відчуження легко зрозуміти, і, звичайно, у цьому немає нічого ненормального. За п’ятдесят років, що людина мандрувала в космосі, такої місії, як оця, ще не було.

Це почалося п’ять років тому під назвою «Проект Юпітер» — перший пілотований політ навколо найбільшої з планет Сонячної системи. Корабель уже підготували до дворічної подорожі, коли мета місії несподівано змінилася.

«Діскавері» досі летів до Юпітера, але він не зупинявся там. Біля планети космічний корабель навіть не скидав швидкості. Навпаки, досягнувши супутникової системи Юпітера, «Діскавері» мав використати силу тяжіння цього гігантського світу як пращу, що закине його ще далі від Сонця. Як комета, «Діскавері» пролетить по зовнішніх межах Сонячної системи до своєї кінцевої мети — прекрасних кілець Сатурна. І цей корабель ніколи не повернеться назад.

Для «Діскавері» це подорож в один кінець, але її команда — аж ніяк не відчайдушні самогубці. Якщо все пройде за планом, вони повернуться на Землю через сім років, п’ять із яких просплять, перебуваючи в стані гібернації й чекаючи на порятунок від іще не побудованого «Діскавері II».

Організація Астронавтів в усіх постановах і документах старанно уникала слова «порятунок». Слово «порятунок» передбачає якусь надзвичайну ситуацію, збій у планах. Натомість затвердили інше слово — «повернення». Якщо ж щось справді піде не так, то сподіватися на порятунок за мільярд миль від Землі, мабуть, не варто.

Як і в усіх подорожах у невідоме, існував певний ризик. Одначе впродовж півстоліття дослідження доводили, що для людини стан гібернації є абсолютно безпечним, і це відкривало нові можливості в космічних мандрах. Проте до цієї місії ніхто ще не спав аж такий тривалий час.

Три члени команди, у присутності яких немає нагальної потреби доти, доки корабель зайде на орбіту Сатурна, просплять увесь політ. Це заощадить тонни провізії та інших ресурсів, але ще важливіше — команда, розпочинаючи роботу, буде свіжа й енергійна, а не виснажена десятимісячним перельотом.

«Діскавері» має зайти на орбіту Сатурна й стати ще одним супутником гігантської планети. Космічний корабель ітиме вздовж еліпса завдовжки два мільйони миль, який підведе його близько до Сатурна, а потім по орбітах усіх його головних супутників. Вони матимуть сто днів на те, щоб сфотографувати й вивчити планету, у вісім разів більшу за Землю, оточену почтом із 15 відомих супутників, один з яких розміром не поступається Меркурію.

На Сатурні має вистачити див на століття досліджень, перша експедиція могла провести тільки попередню розвідку. Результати спостережень підуть на Землю радіосигналом, і навіть якщо самі дослідники ніколи не повернуться додому, їхня праця не мине даремно.

Наприкінці ста днів «Діскавері» припинить роботу. Уся команда порине в гібернацію, лише системи й далі працюватимуть і стежитимуть за станом корабля невтомним електронним мозком. Він курсуватиме навколо Сатурна на видноті, на орбіті, так, що навіть через тисячу років люди знатимуть, де шукати корабель. Але всього через п’ять років, згідно з планом, прибуде «Діскавері II». Однак навіть якщо мине шість або вісім років, сплячі пасажири «Діскавері І» не відчують різниці. Для них усіх годинник зупиниться, як він уже зупинився для Вайтгеда, Камінські й Гантера.

Інколи Боумен, перший капітан «Діскавері», заздрив своїм трьом колегам, що непритомні спочивали в холодному мирі гіпотермічної камери. Вони вільні від цієї нудьги й відповідальності, аж доки вони досягнуть Сатурна, зовнішній світ для них не існує.

Одначе цей світ спостерігав за ними через показники біосенсорних датчиків. Подалі від масивної апаратури контрольної панелі були розташовані п’ять маленьких панелей, позначені прізвищами астронавтів — Гантер, Вайтгед, Камінські, Пул, Боумен. Останні дві панелі були чисті, вони не працювали, їхній час настане тільки за рік. Інші миготіли маленькими зеленими вогнями, які показували, що все гаразд, на кожній із них розміщувався невеличкий екран, де світилися неквапливі ритми пульсу, дихання й активності мозку.

Розуміючи