Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

1-й носій (підводячись). Не хвилюйся, пані: все гаразд.

Фтататіта (тяжко дихаючи). Все гаразд! Ох, ти перевернув мені серце! (Вона, задихаючись, хапається за груди).

До цього часу виходять усі чотири носії і стоять зверху на сходах, чекаючи на платню.

Аполлодорій. От вам, голодні, нате! (Він дає гроші першому носієві, а той тримає їх у руці, щоб показати й іншим. Вони пожадливо збилися докупи, щоб подивитися, скільки дано, цілком приготувавшись, щоб, за східнмм звичаєм, звернутися до неба з протестом на скупість патрона, але його щедрість приголомшує їх).

1-й носій. О, щедрий княже!

2-й носій. О, владико базару!

3-й носій. О, улюбленцю богів!

4-й носій. О, батьку всіх носіїв ринку!

Вартовий (із заздрістю люто загрожує їм пілумок). Тепер, собаки, геть! Вимітайтеся звідси! (Вони тікають від нього вздовж набережної в північному напрямку).

Аполлодорій. Прощай, Фтататіто. Я буду коло маяка раніше, ніж єгиптяни. (Він спускається по сходах).

Фтататіта. Хай допоможуть тобі боги і хай захистять вони мою вихованку!

Вартовий повертається, розігнавши носіїв, і дивиться вниз на човен, стоячи на сходах, боячись, щоб Фтататіта не втекла.

Аполлодорій (знизу, поки човен відпливає). Прощай, митецький кидаче пілума.

Вартовий. Прощай, крамарю.

Аполлодорій. Ха-ха! Греби, сміливий човняру, греби. Та-а-а-а-а-а-к. (Він починає співати розміром баркароли під такт весел):

О, серце, серце, крила розгорни,

Струсни важкий тягар кохання...

Давай мені весла, о, сину черепахи!

Вартовий (погрожуючи Фтататіті). Тепер, пані, — назад у свій курник. Вкочуйся!

Фтататіта (падаючи навколішки й простягаючи руки над водою). Боги морів, донесіть її без шкоди до берега!

Вартовий. Донести кого без шкоди? Що ти хочеш сказати?

Фтататіта (похмуро дивлячись на нього). Боги Єгипту й Помсти, хай цей римський йолоп буде, як собака, побитий своїм начальником за те, що дав їй змогу виїхати на той бік води.

Вартовий. Проклята! Хіба вона в човні? (Гукає понад водою). Гей, човняру, сюди! Гей-о!

Аполлодорій (співає, віддаляючись).

О, серце, о, серце, будь вільним:

Кохання — твій ворог єдиний.

Тим часом Руфій після ранішнього бою сидить на в’язанці хмизу й жує фініки коло дверей маяка, який здіймається, як велетень, до хмар. Між колінами лежить його шолом, повний фініків; коло нього — шкуратяна пляшка з вином. Позад нього великий кам’яний постамент маяка, відділений від моря низьким кам’яним парапетом, всередині якого двоє східців ведуть до широкої відливини (стінна ринва для стоку дощової води). Над його головою звисає з маякової підойми-журавля величезний ланцюг з гаком. В’язанки хмизу, подібні до тої, на якій він сидить, лежать напоготові підтримувати вогонь на маяці.

На приступках коло парапета стоїть Цезар з тривожним виглядом; йому, очевидно, не по собі. Із дверей маяка виходить Британій.

Руфій. Ну, мій британський остров’янине, ти був нагорі?

Британій. Був! Я вважаю, що він заввишки з двісті футів.

Руфій. Є там нагорі хтось?

Британій. Один літній тирієць, що рухає підойму, і його син, доброзичливий юнак, років чотирнадцяти.

Руфій (дивлячись на ланцюг). Що? Дід і хлопчик рухають оце! Ти хочеш сказати — двадцять чоловік.

Британій. Тільки двоє, запевняю тебе. У них контрвага й машина, в якій вода кипить; цієї машини я не розумію: вона не британського зразка. Вони використовують її, щоб піднімати барильця з олією і хмиз, щоб палити в жаровні на даху маяка.

Руфій. Але...

Британій. Пробач мені. Я спустився, бо вздовж молу йдуть до нас посланці з острова. Я повинен дізнатися, в чому річ. (Він спішить далі, повз маяк).

Цезар (іде з парапету, здригаючись і знервований). Руфію, це була божевільна експедиція. Ми будемо розгромлені. Мені хотілось би знати, як наші люди здобувають цю барикаду там, за дамбою.

Руфій (сердито). Що ж, я повинен залишити свою

їжу і, вмираючи з голоду, йти, щоб принести тобі рапорт?

Цезар (нервово його заспокоюючи). Ні, Руфію, ні. Їж, мій сину, їж! (Він помалу ще раз проходжується, поки Руфій жує свої фініки). Єгиптяни не такі дурні, щоб не штурмувати цієї барикади й не кинутися на нас раніше, ніж її буде закінчено. Вперше за життя я зважився на ризик, якого можна було б уникнути. Мені не слід було йти в Єгипет.

Руфій. Годину тому ти був цілком певний у перемозі.

Цезар (вибачливим тоном). Так. Я був йолопом... нерозсудливим, Руфію... як хлопчисько!

Руфій. Як хлопчисько! Зовсім ні. На! (Пропонує йому жменьку фініків).

Цезар. Навіщо?

Руфій. Щоб їсти. Це тобі необхідно. Коли чоловік у твоїх літах, то він завжди підупадає духом, якщо не підживиться перед обідом. Попоїж і випий, а тоді ще раз зваж наші шанси.

Цезар (бере фініки). Мої літа! (Він хитає головою й кусає фінік). Так, Руфію, я дід... підтоптаний дід... правда, це істинна правда. (Він піддається меланхолійному роздуму і з’їдає ще одного фініка). Ахілл — саме у розквіті; Птоломей — ще хлопчик. (Він з’їдає ще одного фініка й трохи підбадьорюється). Так, кожний собака має свій день; і в мене був свій; я не можу поскаржитися. (З раптовою бадьорістю). Оці фініки непогані, Руфію. (Вертається Британій, дуже схвильований; в руках у нього шкуратяний мішок. Цезар миттю стає самим собою). Що ще трапилось?

Британій (радіючи). Наші славні родоські моряки полонили скарб. Ось! (Він кидає мішок до ніг Цезаря). Наші вороги віддані в наші руки.

Цезар. В цьому мішку?

Британій. Зажди, доки не вислухаєш, Цезарю. В цьому мішку всі листи, якими листувалася Помпеєва партія з тутешньою окупаційною армією.

Цезар. Ну й що ж?

Британій (стає нетерплячим, бо Цезар не швидко розуміє становище речей). Ми тепер будемо знати, хто твої вороги. Хто знає, може на цих паперах стоїть ім’я кожного чоловіка, який брав участь у змовах проти тебе, відтоді, як ти перейшов Рубікон.

Цезар. Кинь їх в огонь.

Британій. Кинути їх в... (він задихається).

Цезар. В огонь! Ти хочеш, щоб я змарнував наступні три роки мого життя на те, щоб висилати й засуджувати людей, які потім будуть моїми друзями, коли я доведу, що моя дружба вартіша за дружбу Помпея й Катона. О, непоправний британський остров’янине! Що я, бульдог, щоб шукати сварки, аби лише показати, які сильні в мене щелепи.

Британій. Але твоя честь... честь Риму?..

Цезар. Я не приношу людських жертв заради моєї чести, це роблять твої друїди. Якщо ти не хочеш спалити цих паперів, то я принаймні можу їх потопити. (Він піднімає мішок і кидає його через парапет у море).

Британій. Цезарю, це чистісінька ексцентричність. Невже заради парадоксу зрадникам