Марко Вовчок - Твори

за мене було змагаються мiж собою: «Се моя тiтка!», а той собi тягне: «Моя!» Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! «Братова, серце! — було раджу їй. — Зробiмо так да отак, то добре буде». Там чи купити що, чи продати, — зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.

Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi — заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: «Боже помагай, i день вам добрий!» Дивлюсь — се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.

— Добридень, — кажу, — сестрице!

— А я оце до вас iду.

— Та милостi ж вашої просимо!

— Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

— То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

— Коли ваша ласка, серце! — i простягає менi глечичка.

Я набрала скiльки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

— Се, — каже, — як усi господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!

Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…

— Братова, — кажу, — не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! — Покинула робити й вийшла з города.

Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: «Покину їх, пiду служити!» Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та їх обдiлила. У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись. «А чи менi гарно, тiтусю?» — «А менi?» — «Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку», — говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили — жалують мене: «Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаєте?» Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. «Не плачте», — вмовляють та менi рученятами очi затуляють.

III

Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:

— Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..

За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.

— А ти чому не йдеш, сестро?

— Спасибi, братику, не хочу.

Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.

— О жiнко! — каже. — Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!

— Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!

Покинула вечеряти й з хати пiшла.

А старшенька дiвчинка до батька:

— Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?

Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:

— Сестро моя, — каже, — не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моїй жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!

— Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, — кажу. — Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, — полегшає.

— Не плач, сестронько, годi!

— Я, брате, хочу вас покинути.

Вiн так i стрепенувсь:

— А де ж ти будеш?

— Пiду служити!

— Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! — почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, — i вона просить:

— Не кидай нас!

Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

— Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!

Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.

А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:

— Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.

А я таки маю думку йти в службу.

Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.

IV

Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займається, — iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.

Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, — задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке — все мов по писаному вичитую.

Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. «Пiду собi до їх, — думаю, — все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться».

Iду