Агата Крісті - І не лишилось жодного

першокласний дворецький, маю віддати належне, – схвально додав Армстронґ.

– Його дружина була чудова кухарка. Учорашня вечеря…

Вони увійшли в першу спальню.

П’ятьма хвилинами пізніше вони стояли на сходовому майданчику, дивлячись один на одного. Жодного сховку, там просто неможливо сховатися.

– А ці невеликі східці нагору? – зауважив Блор.

– Вони ведуть до кімнати прислуги, – відповів Армстронґ.

– Ще мало б бути місце на горищі, – сказав Блор. – Для цистерн, резервуару для води, інших речей. Це найкраще місце для сховку й наш єдиний шанс.

І саме в цю мить вони почули якісь звуки, що доносилися згори. Хтось тихо ступав у них над головами.

Вони всі це почули. Армстронґ схопив руку Блора. Ломбард застережливо підняв палець.

– Тихіше, слухайте!

Звуки пролунали знову. Хтось м’яко, крадучись, ходив над ними.

– Він у спальні. У кімнаті, де лежить тіло місіс Роджерс, – прошепотів Армстронґ.

– Певно, – погодився Блор, – найкраще місце, де можна сховатися! Навряд чи хтось зайде туди. А тепер ходімо якомога тихіше.

Скрадаючись, вони почали підніматися сходами.

Зупинилися на невеличкому сходовому майданчику перед дверима спальні. Так, хтось там був. Підлога тихо поскрипувала.

– Уже! – пошепки скомандував Блор.

Він відчинив двері навстіж і кинувся всередину, двоє інших увірвалися за ним.

Усі троє завмерли.

У кімнаті стояв Роджерс, тримаючи в руках одяг.

VII

Першим прийшов до тями Блор.

– Даруйте, е-е-е, Роджерсе. Ми почули тут якийсь шум і подумали… гм… – Він затих.

Роджерс сказав:

– Пробачте, джентльмени. Я просто забираю свої речі. Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я переселюся в одну з вільних гостьових кімнат на нижньому поверсі? У найменшу кімнатку?

Він звертався до Армстронґа, тому той відповів:

– Звичайно, звичайно. Продовжуйте.

Він намагався не дивитися на тіло, накрите простирадлом.

– Дякую, сер, – мовив Роджерс і вийшов із кімнати з оберемком одягу в руках. Він спустився сходами на другий поверх.

Армстронґ підійшов до ліжка і, піднявши простирадло, подивився на мирне обличчя покійниці. Тепер на ньому не було страху. Воно вже нічого не виражало.

– Шкода, що я не взяв із собою свою лікарську валізу. Хотів би я знати, що то була за отрута. – Тоді він повернувся до своїх супутників. – Припиняймо пошуки. Чує моє серце, що ми нічого не знайдемо.

Блор намагався впоратися з прогоничами люка, що вів на низьке горище.

– Той чолов’яга рухається в біса тихо. Хвилину чи дві перед тим ми бачили його в садку. Ніхто з нас не чув, як він піднявся сходами.

– Напевно, це через наше припущення, що тут міг сховатися незнайомець, – сказав Ломбард.

Блор зник у темряві отвору. Ломбард дістав із кишені ліхтарик і поліз за ним.

Через п’ять хвилин троє спохмурнілих чоловіків стояли на сходовому майданчику й дивилися один на одного. Вони були брудні та покриті павутинням.

Крім них вісьмох, на острові не було жодної душі.

Розділ дев’ятий

I

Ломбард повільно промовив:

– Отже, ми помилялись – помилялись увесь цей час! Створили жах із забобонів і фантазій, і все через випадковість двох смертей!

Армстронґ похмуро кинув:

– Проте знаєте, причини вагомі. Хай йому грець, та я таки лікар і дещо знаю про самогубства. Ентоні Марстон не був схожим на самогубця.

Ломбард висловив припущення:

– А це не міг би, скажімо, бути нещасний випадок?

Блор, якого це не переконало, хмикнув.

– Збіса дивний нещасний випадок, – пробурмотів він.

По короткій паузі Блор сказав:

– Щодо тієї жінки… – і замовк.

– Місіс Роджерс?

– Так. Чи міг би то бути нещасний випадок?

Філіп Ломбард здивувався:

– Нещасний випадок? Як саме?

Блор мав трішки зніяковілий вигляд. Його червоне, наче цеглина, обличчя, набрало насиченішого відтінку. Він невиразно промимрив:

– Послухайте, лікарю, ви ж начебто дали їй препарат.

Армстронґ витріщився на нього.

– Препарат? Що ви маєте на увазі?

– Минулого вечора. Ви особисто розповідали, що дали їй щось для сну.

– А, ви про це? Так. Безпечне седативне.

– І що саме то було?

– Я дав їй невелику дозу тріоналу. Абсолютно нешкідливий препарат.

Блор іще більше побагровів. Він вів далі:

– Послухайте… я не думаю нічого такого, але… чи не ввели ви їй занадто велику дозу?

Лікар Армстронґ спалахнув:

– Я не розумію, куди ви хилите.

Блор продовжував:

– Могло ж статися, що ви допустили помилку, чи не так? Таке часом трапляється.

Армстронґ різко відповів:

– Я не вчинив нічого подібного. Таке припущення просто смішне. – Він замовк і холодно додав: – Чи ви підозрюєте, що я зробив це навмисно?

Філіп Ломбард втрутився:

– Послухайте, ви обидва, візьміть себе в руки. Не слід розкидатися обвинуваченнями.

Блор повторив:

– Я лише припускаю, що лікар міг помилитися.

Лікар Армстронґ вимушено усміхнувся:

– Лікарі не можуть собі дозволити такі помилки, мій друже.

Блор іронічно докинув:

– Ця була б не перша, яку ви зробили, якщо вірити тому запису з грамофона!

Армстронґ зблід. Філіп Ломбард сердито повернувся до Блора:

– Навіщо бути таким грубим? Ми всі тут в одному човні. Ми маємо бути зібраними. А як щодо вашого особистого лжесвідчення?

Блор зробив крок уперед, стиснувши кулаки. Він вимовив зі злістю:

– Лжесвідчення, хай йому грець! Це брудна брехня! Ви можете намагатися затулити мені рота, містере Ломбард, та мене також зацікавили кілька моментів, і один із них – щодо вас!

Ломбард звів брови:

– Щодо мене?

– Так. Я хочу знати, чому ви взяли з собою револьвер на розважальний світський візит?

Ломбард сказав:

– Хочете знати, чи не так?

– Так, хочу, містере Ломбард.

Неочікувано Ломбард промовив:

– Знаєте, Блоре, а ви не такий дурень, як здаєтеся.

– Можливо. То як же щодо револьвера?

Ломбард усміхнувся.

– Я взяв його з собою тому, що очікував на неприємності.

Блор підозріливо мовив:

– Ви нам цього не говорили минулої ночі.

Ломбард похитав головою.

– Ви намагались це від нас приховати? – наполягав Блор.

– Напевно, так, – сказав Ломбард.

– Ну ж бо, розповідайте.

Ломбард повільно почав:

– Я дав вам зрозуміти, що я сюди був запрошений так само, як і більшість інших. Це не зовсім правда. Власне, до мене звернувся один чоловічок, на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, щоб я сюди приїхав і просто постежив; він сказав, що у мене репутація хорошої людини, яка потрапила у скрутну ситуацію.

– Що ж далі? – нетерпляче підганяв Блор.

Ломбард з усмішкою сказав:

– Це все.

Лікар Армстронґ промовив:

– Звичайно ж, він вам більше розповів?

– Та ні, не розповів. Закрився, як молюск. Я міг погодитись чи відмовитись – так він і сказав. Я був у скрутному становищі. Я погодився.

Блор мав такий вигляд, наче це його не переконало. Він спитав:

– Чому ж ви нам цього не розповіли минулої ночі?

– Шановний… – Ломбард знизав своїми гострим плечима. – Звідки ж я міг знати, що подія вчорашньої ночі виявиться зовсім не тим, за чим від мене очікувалось постежити? Я принишк і розповів нейтральну історію.

Лікар Армстронґ проникливо зазначив:

– А тепер… ви так не вважаєте?

Обличчя Ломбарда змінилось. Воно наче потемніло і скам’яніло. Він промовив:

– Так. Тепер вважаю, що я разом з усіма іншими в тому ж самому