Софія Юріївна Андрухович - Амадока

умовними позначеннями коректур і редакцій різних часів, — писала людина, яка колись втратила шкіру і так більше ніколи й не змогла її наростити, навіть бодай трохи загоїти її пекучу поверхню.

Вчений-археолог Феттіх Нандор описує той самий простір і час у спосіб, який навіть навіює відчуття затишку. Так, руїни на Хрещатику димлять, так, якомусь бідоласі розкроїли череп сокирою посеред вулиці, так, тут справді винищили євреїв («євреїв повбивали українські поліцаї, які ходять із пов’язкою на рукаві»), люди мерзнуть у власних помешканнях і не мають що їсти — але існує якась меланхолійна романтика в цій понурій атмосфері, спокій і відстороненість мандрівника, який із зацікавленням і співчуттям занурюється в жах чужих далеких життів, добре знаючи, що це тимчасово для нього, що саме цей жах його не стосується. «Сьогодні я розглядав руїни через свій чудовий французький бінокль».

А хлопчик розповідає: «Жінки побігли уздовж колони, не припиняючи верещати, ридати, кидатися на шиї своїм донькам, поліцаї їх відштовхували, баби падали на землю; позаду йшли німці і підсміювались». А вчений-археолог записує: «Цілком пристойний спектакль ішов у великому оперному театрі, в якому відсутнє будь-яке опалення… Музика і вистава загалом, враховуючи обставини, були дуже гарними». А хлопчик: «Один, наприклад, збожеволівши від запаху смаженого, почав їсти трупне м’ясо, вихоплюючи шматки з вогню. Спочатку німці цього не бачили, а коли застукали його, негайно розстріляли — і кинули у вогнище, вкрай обурені дикістю, до якої той дійшов». А вчений: «Я був вражений, коли вперше проходив залами музею: жодного сліду від недавніх руїн. Наче я перебував в одному з елітних музеїв в якійсь мирній країні. Чудовий паркет блищав, двері та стіни були чисті».

І кожен розповідає те, що бачив і знає. Кожен розповідає правду. І надія на те, що ці подорожні таки зустрічаються, існує — вони можуть зустрітись у слухачеві. У той момент, коли одного лютневого дня угорський вчений-археолог націлюється своїм незмінним фотоапаратом, шукаючи найвдаліший ракурс, щоб зафіксувати Андріївську церкву. А змарнілий хлопчик із пекучою шкірою дивиться просто в об’єктив, не відводячи погляду, — і в його очах відображаються Дніпро, і Труханів острів, і Лівий берег, і Дарниця, і дахи, і пустище, де раніше стояла Десятинна церква, і зграї птахів у небі, і рибина, яка мовчки вигинається на березі, охоплена відчаєм замурованого всередині болю.

Цей момент справді описаний в обох оповідачів. Феттіх описує місце, де він робить фотографію. Кузнєцов розповідає, як спостерігав за одягнутим у військову уніформу чоловіком, що фотографує Андріївську церкву, — турист, що бажає зберегти собі на пам’ять цікавинку зі своєї подорожі.

В описаному в обох текстах спільному часі та просторі, в тому ж контексті пролягає траєкторія Петрова. Вона, щоправда, як і тисячі, мільйони інших траєкторій, залишається за межами обох оповідей.

Феттіх Нандор міг бути знайомий із Петровим. Але що ми почерпнемо з цієї випадковости, про яку й так ніколи не зможемо довідатись?

Хоча схоже на те, що якраз у випадковостях, про які ніколи не дізнаєшся напевно, почерпнути можна найбільше.

Можна вибрати на площині дві довільні точки і їх поєднати. Пряма лінія дає відчуття полегшення: в центрі життя — наукова діяльність або любовне почуття. Ми самі вибираємо, які точки поєднувати і самі даємо прямій назву, відштовхуючись від того, що шукаємо.

Але що робити, коли площин — набагато більше, а більшість точок — змінні, миготливі й невидимі? Що коли паралельні прямі перетинаються, центрів життя одразу кілька (або жодного), а геометричні фігури втрачають свої осі? Як охопити розумом усі невідповідності, як пояснити собі невідоме?

Розрізнені й недопасовані деталі поєднуються зрідка, в надто короткі миті, що іноді настають між вдихом і видихом. Іноді — вві сні, коли перебуваєш за межами логічних конструкцій і вербальних формулювань. Неспокійно скидаючись, намагаєшся передати назовні, у яв, послання з розгадкою: але твій рот замуровано, з нього долинає хіба що мукання, а слова, які навіть часом вдається вилаштувати в подобу струнких речень, не схожі на лексеми жодної мовної сім’ї.

Хоча — хто його знає. Можливо, йдеться про котрусь із мов мертвих. В архівах лінгвіста Віктора Петрова збереглися матеріяли його роботи над відтворенням двох мертвих мов, якими розмовляли колись довгоголовці і круглоголовці — давньопрусської і скитської. Може, в тому то й річ, що невисловлене й безповоротно втрачене можна висловити хіба мертвою мовою.

Прокинувшись, деякий час іще відчуваєш, що відповідь була і є, що вона лежить там, усередині тебе, її можна ще пережити цибулиною довгастого мозку. Але назовні її не видобути, ніяк не видобути. Вона є, однак всі спроби торкнутися її марні.

Як торкнутися непроникного?

Може, його листи щось пояснять? Може, з них стане зрозуміліше?

Спеціяльна комісія лікарів-педіятрів якось офіційно визнала Костянтина Зерова вундеркіндом. Він читав і писав мало не від самого народження, ковтав дорослу літературу і розмовляв складнопідрядними реченнями. Зовні він був зменшеною копією батька: те саме кругле личко, розріз очей, форма губ. Ідентична міміка.

Ця мініятюрна вдосконалена копія його самого була розрадою Зерова в усьому. Неможливо почуватися самотнім і непотрібним, маючи перед собою таке відображення. У Котикові множилось і процвітало все те, у що вірив його батько: воля до навчання, зацікавленість, працьовитість, феноменальна пам’ять, гострий розум, швидка реакція, талант до аналізу, синтезу й експромтів.

1 вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладання в Київському університеті. 1 листопада йому заборонили займатися науковою роботою. 3 листопада від скарлатини помер десятирічний Костик.

На похоронах маленького Зерова, крім хлопчикового батька, було четверо людей — двоє колег і двоє професорових учнів. Софія цього дня, можливо, ще не знала, що її сина більше немає. У критичному для життя стані, вона лежала в реанімації.

Протягом усього поховання відчувалася ніяковість. Пік збентеження випав на тих кілька хвилин, коли Зеров раптом почав виголошувати промову над свіжим пагорбом, під яким лежав «рідний покійничок».

Зеров промовляв латиною. Цитував Верґілія, Овідія, Горація. Tempora si fuerint nubile, solus eris. Якщо спохмурніло небо, знай — ти відтепер самотній.

Він відчув нерозуміння решти присутніх. Напружена мовчанка і відведені погляди дали йому зрозуміти. Дорогою з цвинтаря він вирішив пояснити.

Він поховав не тільки свого єдиного сина, а й себе самого. Він знав, що цей виступ для закопаного в землю мертвого хлопчика — останній у його житті. Більше не буде напхом напханих аудиторій, куди втікали навіть студенти з інших курсів, щоб віддатись гіпнотичному трансу, солодкому наркотику лекцій професора Зерова. Більше не буде заворожених уважних поглядів, затамованого подиху, овацій і відчуття сп’яніння, змішаного з приємним виснаженням. Йому заборонили викладати, заборонили займатися практично будь-якою діяльністю. Цькування почалося з того, що він перекладав латинських класиків. Носіїв латини давно