Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

про цього старого расиста з новин, а ми з Айрін тоді вийшли в туалет, і вона мені сказала, шо Пол Сатчвелл був з Лемінгтон-Спа. А доти вже давно і словом про нього не обмовилася.

Не брехатиму, мені від того стало аж млосно. Я собі подумала: ой Боже, Боже, то це Чарлі справді міг бачити Марго? А раптом Марго втекла до свого колишнього? А тоді я подумала: якщо вона доїхала тільки до Лемінгтон-Спа, то як це так ніхто більше її не бачив? То ж не Тімбукту якесь!

— Не Тімбукту,— погодився Страйк.— Це все, що Айрін вам розповіла про Марго й Сатчвелла?

— А це шо, мало? — спитала Дженіс. Її біло-рожеве обличчя ніби зблякло, відколи Страйк прийшов, судини під очима стали помітніші.— Тільки не мучте цим Айрін, прошу вас. Може, воно й не видно, але вона дуже лагідна людина під тим дурнуватим фасадом. Вона дуже тривожиться.

— Не бачу причин її мучити,— сказав Страйк.— Що ж, місіс Бітті, ви дуже допомогли. Дякую. Я тепер значно краще розумію деякі речі.

Дженіс відкинулася на диван і насупилася, дивлячись на Страйка.

— Ви курите, так? — спитала вона.— Цигарками тхне. Вам після ампутації не казали кинути?

— Радили,— відповів Страйк.

— Вам це дуже шкідливо,— заявила Дженіс.— 3 віком буде падати мобільність. Дуже шкідливо для кровообігу і для шкіри. Краще киньте.

— Сам знаю,— сказав Страйк, усміхаючись до неї, і сховав записник у кишеню.

— Гм-м,— примружила очі Дженіс.— Кажете, випадково проходили тут повз? Брешіть більше!

51

...навіть і не мрій

Те чудисько здолать в шляхетнім герці;

То зовсім не звичайний лиходій, Ні меч його не візьме, ні двобій.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Бані на вежах лондонського Тауеру здіймалися за мурами брудно-жовтої цегли, але Робін не мала часу милуватися старовинними краєвидами. До зустрічі, яку вона призначила без відома Страйка, лишалося всього півгодини, а вона опинилася за кілька миль від місця, де мала бути о першій, і взагалі не знала цієї частини Лондона. Вона бігла з мобільним у руці, постійно поглядаючи на мапу на екрані.

Ще кілька кроків — аж тут телефон задзвонив. Робін побачила, що то Страйк, і прийняла дзвінок.

— Привіт. Щойно був у Дженіс.

— А, добре,— відповіла Робін, стараючись не сапати і виглядаючи якесь таксі чи станцію метро.— Щось цікаве?

— Купа цікавого,— відповів Страйк, який повертався на станцію вулицею Найтинґейл-Ґров. Після розмови про куріння він усе одно витягнув пачку «Бенсон-енд-Геджесу» і закурив. Холодний вітерець відносив дим з його губ щоразу, як Страйк видихав.— Ти зараз де?

— На Тауер-Бридж-роуд,— на бігу відповіла Робін, марно виглядаючи метро.

— Ти сьогодні вранці хіба не за Шефом Мутного стежила?

— Стежила,— відповіла Робін. Мабуть, краще одразу сказати Страйкові, що сталося.— Допіру лишила його на Тауерському мості з Барклеєм.

— Ти сказала «лишила з Барклеєм»...

— Може, у них уже й до розмови дійшло, не знаю,— відповіла Робін. На бігу говорити було неможливо, тож вона перейшла на швидку ходу.— Корморане, ШМ хотів стрибнути.

— З Тауерського мосту? — не повірив Страйк.

— А чого не звідти? — спитала Робін, завертаючи за ріг на гамірну вулицю.— Споруда висока, зручно...

— Але його офіс зовсім не...

— Він, як завжди, вийшов на «Монументі», але на роботу не пішов. Подивився на офіс, розвернувся і пішов геть. Я вирішила, що людина просто гуляє, але він натомість піднявся на міст і став там, дивлячись на воду.

Робін сорок тривожних хвилин дивилася на ШМ, який утупив погляд у цементного кольору воду внизу, безвольно опустивши руку з дипломатом. Повз нього гуркотіли машини. Страйкові, мабуть, годі уявити, як вона перенервувала, поки прийшов Барклей і звільнив її.

Метро так і не було ніде видно. Робін знову кинулася біжка.

— Я думала до нього підійти,— провадила вона,— але боялася, що цим його тільки спровокую. Ти пам’ятаєш, який він товстий... я б його не втримала.

— Ти справді думаєш, що він збирався...

— Так,— відповіла Робін, стараючись приховати радість, бо щойно побачила між машинами знак станції метро й кинулася туди.— Здавався абсолютно зневіреним.

— Ти що, біжиш? — спитав Страйк, який тепер розчув її швидкі кроки навіть попри гуркіт машин.

— Біжу,— відповіла Робін,— до зубного спізнююся.

Вона шкодувала, що не вигадала солідної відмовки ще тоді, коли не пішла на допит до Дженіс Бітті, і придумала цю версію на той раз, якщо Страйк перепитає.

— А,— сказав Страйк.— Зрозуміло.

— Менше з тим,— провадила Робін, лавіруючи між перехожими,— прийшов Барклей мене підмінити... погодився, що ШМ, схоже, хоче стрибати... і сказав...

У Робін уже в боці кололо.

— ...сказав... що спробує... з ним поговорити... і я пішла. Принаймні... Барклей дужий... і втримає його, якщо той таки стрибне,— задихано закінчила вона.

— Але це також означатиме, що потім ШМ упізнає Барклея,— нагадав Страйк.

— Ну так, знаю,— погодилася Робін, сповільнюючи кроки, бо вона була вже майже на станції, і потираючи бік,— але якщо він справді надумав укоротити собі віку...

— Це зрозуміло,— відповів Страйк, який спинився в тіні станції «Гізер-Ґрін», щоб докурити.— Просто думаю про можливості. Якщо пощастить, може, він розповість Барклею, що там на нього має Мутний. Іноді у відчаї людина...

— Корморане, я маю йти,— мовила Робін, яка вже дійшла до метро.— Побачимося в офісі після мого зубного, розкажеш про