Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

дружину. Не знаю, в яку справу він збирається тебе взяти, але хай там як, ти мусиш докласти щось і від себе. А у нас нічого немає. Все вкладено у військову позику. Себто лопнуло, як булька на воді — як наша воєнна звитяга. Залишився у нас хіба що цей будинок. Він вважає, що будинок можна закласти. Тобі треба буде якось переговорити з нашим доктором Кініовером. Але де ти маєш працювати і що робити? Хіба ти щось тямиш у тому прикладному мистецтві? Твій тесть добре на ньому розуміється. Його лекція була ще докладніша за пояснення твоєї Елізабет. А хто така ця пані Йоланта Кечкемет?

— Сатмарі, мамо, — поправив я.

— Нехай буде Шекелі, — погодилася матінка. — То хто це така?

— У неї коротко стрижене волосся, мамо, і я її терпіти не можу.

— А Елізабет її подруга?

— Дуже близька подруга!

— Дуже близька, кажеш?

— Саме так, мамо!

— Ага! Тоді залиш це, синку. Чула я про таку дружбу. Мені цього досить. Я дещо читала, синку! Ти собі не уявляєш, як багато я знаю. Краще б у Елізабет був друг. Від жінок буває важко відкараскатися. А з яких це пір водяться жінки-професори? І яких наук ця професорка Кечкемет?

— Сатмарі, мамо! — поправив я.

— Нехай буде Лакатош, — трохи подумавши, сказала матінка. — То що ж ти можеш вдіяти проти жінки-професора? Боксер або артист — це інша річ!

Як же погано я знав свою матір! Ця літня жінка, яка лише раз на тиждень на дві години ходила в міський парк, аби «подихати повітрям», і заради тієї ж мети взяла за звичку лише раз на тиждень їздити у фіакрі аж на край Пратера, виявляється, мала уявлення про так звані «збочення». Скільки всього повинна була вона прочитати, наскільки ясно мала міркувати й мислити в ті довгі самотні години, що їх проводила вдома, де, спираючись на свого чорного ціпка, бродила поміж оповитими сутінками кімнатами нашого особняка, така самотня і багата, така наївна і мудра, така відірвана від світу і водночас великодосвідчена! Але я мав захищати Елізабет — що могла б подумати матуся, якби я не став це робити! Елізабет була моя дружина, я прийшов додому, ще не охолонувши від її обіймів, я ще відчував у долонях шовковисту прохолоду її юних грудей, ще вдихав аромат її тіла; відображення її личка з блаженно напівзаплющеними очима ще жило в моїх очах, і на моїх вустах ще лежала печать її губ. Я повинен був захищати Елізабет, і поки я її захищав, я знову спалахнув коханням до неї.

— Ця пані професорка Сатмарі проти мене безсила. Елізабет мене любить, в цьому я впевнений. Учора, наприклад…

Матуся не дала мені договорити.

— А сьогодні? — перебила вона. — Сьогодні вона знову у професорки Галаші!

— Сатмарі, мамо!

— Я ні за що маю такі імена, синку, ти це знаєш, і нічого весь час мене поправляти! Якщо ти збираєшся жити з Елізабет, то мусиш її утримувати. Отже, ти повинен, як каже твій тесть, узяти кредит під заставу нашого будинку. Потім увійти в якусь справу, як каже твій тесть. Що це я кажу: наш будинок? Це твій дім! Тоді цій професорці з її клятим прізвищем доведеться задовольнятися виготовленням намиста з ялинових шишок — Бог її розсудить! У нас на першому поверсі ще є вільне помешкання, здається, чотири кімнати, — двірник знає точно. У мене в банку ще дещо залишилось, я з тобою поділюся, спитай-но доктора Кініовера, скільки там. Столуватися ми можемо разом. Елізабет вміє готувати?

— Думаю, ні, мамо!

— Я колись уміла, — вимовила матінка, — тож якось уже згадаю! Головне, що ти можеш жити з Елізабет. А вона з тобою. — Вона більше не говорила «твоя Елізабет» — я вважав це ознакою особливої материнської ласки.

— Перейдися містом, синку! Навідай своїх друзів! Можливо, вони ще живі. Як ти гадаєш? Може, й справді пройдешся?

— Саме так, мамо! — відказав я і пішов до Штельмахера у Військове міністерство, щоб довідатися про своїх друзів. Штельмахер мав завжди сидіти на місці. Нехай Військове міністерство і стало тепер просто якимось відомством! Штельмахер напевно сидів на місці.

Він був на місці — старий, сивий і згорблений. Сидів за своїм старим письмовим столом, у своєму старому кабінеті. Тільки одягнений був у цивільний костюм, якийсь дивний, лантухуватий: він метлявся на ньому, до того ж був перелицьований. Час від часу Штельмахер просовував два пальці під комірець і відтягував його від шиї. Накрохмалене полотно дратувало його. Рукавчики теж дратували його. Він раз у раз притискав їх до краю столу, заштовхуючи назад у рукави піджака. Дещо було йому відомо. Хойницький ще живий, він живе на Відені. Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер щодня грають у шахи у кав’ярні «Йозефінум» на Верінґерштрасе. Штейскаль, Галаш і Ґрюнберґер як пішли за водою. Щонайперше я вирушив до Хойницького на Віден.

Він сидів у своїй колишній вітальні, у своїй квартирі. Впізнати його було майже неможливо, бо він зголив вуса.

— Навіщо, чого ради? — запитав я.

— Щоб я скидався на свого слугу. Я сам собі лакей. Сам відкриваю собі двері. Сам собі чищу чоботи. Дзвоню, коли мені що-небудь потрібно, і сам виходжу на дзвінок. — Що звелите, ваша світлість? — Сигарети! — І я чимчикую в тютюнову лавку. Столуватися поки ще можу задурно, у старої. — «Старою» в нашому колі зазвичай називали пані Захер. — Вино поки ще дістаю у товстуна. — Товстуном ми між собою прозивали Лаутґартнера у Гітцінґу. — А Ксандль стратив розум і тримають його у Штайнгофі[19], — так скінчив Хойницький свою сумну оповідь.

— Стратив розум?

— До решти. Раз на тиждень я його відвідую. «Крокодил» (це був дядько братів Хойницьких, Сапіга) переписав маєтки. Він опікун Ксандля. Я навіть не маю права протестувати. Це помешкання