Шолом-Алейхем - Хлопчик Мотл, Шолом-Алейхем

А поговоріть з нашими жінками, то вони скажуть, що у нас краще. Ніщо їм не подобається. Навіть заїзд. І не так заїзд, як його господарі. Вони шкуру деруть, каже Бруха. За склянку теплої води вони вимагають плати. Пучки солі не дадуть вам даремно. Якщо ми не поїдемо звідси вчасно, нам доведеться піти попідвіконню.

Так каже моя братова Бруха. Але мало що моя братова Бруха може сказати! Вона, приміром, каже на мого брата Елю, що він — баба. А на нашого товариша Пиню, що він— виродок, якого світ не бачив. Інша на місці Тайбл дала б їй доброї прочуханки. Проте Тайбл, як каже мама, людина без жовчі. Вона не перечить Брусі. Ніхто їй не перечить. Я теж. На мене вона дивиться, як кат, прозиває мене "вишкребком" або ж "Мотл пикатий". Я відгодувався, каже вона, в дорозі, і в мене отакенна пика. Мене це зовсім не обходить. А мама ображається,— чому Бруха говорить про мою пику? Мама починає плакати. А мій брат Еля не любить, коли мама плаче. Він каже, що вона цсує собі очі, а з хворими очима не пускають до Америки.

4

Я можу вам повідомити новину. Ми маємо привіт від наших речей. Жінку, яка допомогла нам порушити кордон, посадили в тюрму. Наш товариш Пиня страшенно радіє. Він каже, що так їй і треба.

— Як то, а мої речі? — не тямиться мама,

— А мої речі? — запитує в неї Пиня.

Тепер ми вже знаємо напевно, що наші речі пропали. Що робити? Треба їхати далі. Хіба є інший вихід у нас? Мій брат Еля ходить розгублений. Мама його розважає. Вона йому каже:

— А що було б, дурненький, якби у нас забрали гроші, що ми їх вторгували за половину хати, та ще й зарізали?

Наш товариш Пиня пристає на мамині слова. Він каже, що єврей повинен завжди приказувати: "Все це на краще!" Бруха додає, що недаремно та жінка була їй огидна з першої хвилини.

Ми лаштуємося в дорогу. Розпитуємо у людей, як їхати до Америки. Люди дають нам поради — кожний по-своєму. Один каже — через Париж. Другий — через Лоп-дон. Третій доводить, що через Антверпен ближче. Нам так забили памороки, що ми не знаємо, що робити. Мама боїться Парижа. Надто велике місто, каже вона. Антверпен не подобається Брусі. Антверпен — якась чудна назва. Вона такого не чула. Лишається Лондон. Пиня каже, що Лондон найкраще. Він скільки разів читав у географії (така книжка), що Лондон знамените місто. Крім того, звідти родом Мойше Монтефьоре *, та і Ротшільд *, каже він, теж з Лондона.

— Ротшільд — він же з Парижа! — каже мій брат Еля. Це в них як правило: що б не сказав один, другий каже

навпаки. Коли один скаже "день", другий скаже "ніч". Вони, правда, не сваряться — до цього не доходить, тільки сперечаються. Вони можуть сперечатися цілу годину поспіль. Одного разу вони засперечалися про те, як німці називають хрін. Один доводив, що хрін по-німецькому — "хран". Другий запевняв, що по-німецькому треба казати "хрон". Години дві сперечалися вони, аж поки вирішили, що треба купити корінець хрону і показати його господареві заїзду. Принесли хрін і спитали його:

— Пагіе німцю! Маємо до вас прохання. Але скажіть нам чисту правду. Як вашою мовою називається цей овоч: "хран" чи "хрон"?

— Нашою німецькою мовою,— відповідає їм господар,— цей овоч зветься не "хран" і не "хрон", а "мере-тіх"...

Чули ви таку дурницю? Все у них називається не так, як у людей. Коли кажуть, що німець дурний, треба вірити.

5

Не гнівайтесь, я трохи забалакався про дурних німців та їхню божевільну мову і забув, що ми їдемо до Америки, тобто не прямо до Америки,—поки що їдемо до

Лондона. І не безпосередньо до Лондона, а спершу до Львова. Там, у Львові, є, кажуть, комітет для емігрантів. Може, нам пощастить через цей комітет дістати яку-небудь допомогу. Чим ми гірші за інших емігрантів? А надто ще, коли у нас була така шкода — втратили всі наші клунки і всі наші подушки. Мама вже готується до того, що вона їм скаже і як вона перед ними плакатиме. Мій брат Еля благає її:

— Тільки не плакати! Треба пам'ятати про очі. Без очей Америка не впускає...

Так каже мій брат Еля і йде до господаря заїзду розплатитися. За кілька хвилин мій брат Еля повертається блідий як смерть. Що таке? Господар показав йому такий рахунок, каже Еля, що йому потемніло в очах. За все треба платити. За шість свічників, якими ми користувалися в суботу, він рахує шість крейцерів. За суботню молитву —чотири крейцери. Яка молитва? Виявляється, він, господар заїзду, читав у суботу молитву, а ми слухали. Отож ми винні йому ще чотири крейцери.

— Чому,— запитуємо ми в нього,— чотири?

— Хочете п'ять — нехай буде п'ять! — відповідає він. Тепер він ще рахує нам якийсь "комісіон". Що це за

напасть? То ми йому винні, каже він, за труди, коли він ходив з нами купувати вбрання.

Почувши таке, підхоплюється моя братова Бруха і сплескує руками:

— Свекрухо, що я вам казала? Хіба ці німці не гірші від нічних розбійників у лісі? Адже оті двоє селян в Росії святі проти них! Хіба ми в Бродах? Ми ж у Содомі!!!*

Порівняння з нічними розбійниками, очевидно, не так образило господаря, як порівняння Бродів із Содомом. Він розлютився, сказав нам, що дуже добре повелися з нами оті хулігани. Якби він був, сказав господар, російським "кайзером", то наказав би, щоб нас усіх вирізали до ноги.

Мені здається, я вже вам казав, що наш товариш Пиня дуже запальний. Поки його не зачепиш за живе, він може мовчати й мовчати. Але ж коли його зачепити якимсь словом, він цього не подарує, і тоді кривдник життям важить! Пиня підхопився, випростався на весь свій високий зріст, підійшов до господаря заїзду і вигукнув йому просто в обличчя:

— Дурний німцю!!! Чорти твоєму батькові!

Щоправда, ця лайка дорого коштувала нашому Пині. Господар дав йому за "дурний німцю" два важких лунких ляпаси, аж іскри посипались йому з очей. Пиня був мені тоді дуже симпатичним. Все місто збіглося, і було весело. Я люблю, коли весело.

Того ж дня ми втекли до Львова.

XV. КРАКІВ І ЛЬВІВ 1

Львів, бачите, це вже зовсім не те, що Броди. По-перше, саме місто. Чисте, широке, охайне, гарне. Очі вбирає! Власне кажучи, у Львові теж є такі вулиці, як у Бродах, що коли ходиш ними посеред літа, потрібні глибокі калоші і доводиться затуляти носа. Зате є в центрі міста сад, в якому всі мають право гуляти, навіть кози. Вільна країна. У суботу євреї одягаються по-своєму, ходять цілком вільно скрізь по місту і ніхто їм і слова не скаже. А люди які? Золото, а не люди. Моя мама каже, що Броди і Львів — просто день і ніч. Мій брат Еля шкодує, що після кордону спершу йдуть Броди, а потім Львів. Мало б, каже він, бути навпаки. Йому пояснює наш товариш Пиня, що тим Львів і кращий за Броди, що стоїть далі від кордону і ближче до Америки.

— Де Львів, а де Америка! — заперечує Еля.

Пиня зауважує йому на це, що коли йдеться про міста, Еля може ще повчиться у нього, бо він, Пиня, вивчав географію. А мій брат Еля йому на це каже:

— Якщо ти вивчав географію, то скажи мені, де комітет?

— Який комітет?

— Емігрантський комітет.

— Курзу-верзу! Яке це має відношення до географії?

— Той, хто знає географію, повинен усе знати.

Так каже йому мій брат Еля, і ми всі допитуємося, де той комітет. Кого не спитаєш, ніхто не знає. Дивне місто.

— Вони знають, тільки не хочуть сказати.

Так вирішує моя братова Бруха. їй все не до вподоби. І у Львові вона знайшла гандж: надто широкі вулиці.

Вона як той парубок: наречена надто гарна. Жінка нашого товариша Пині Тайбл має іншу претензію до Львова. А саме? Чому у нас, коли їдять кислицю, кажуть: "Така кисла, що можна побачити Краків і Львів..." Або, коли дадуть кому-небудь доброго ляпаса, кажуть, що "він побачив Краків і Львів"?..

Коротше, жінки мають уже таку звичку. Рідко коли їм догодиш!..

2

Ми вже допиталися до комітету. Високий будинок з червоним дахом. Спершу треба трохи постояти на дворі. Себто не трохи, а дуже довго. Потім відчиняють двері. Треба зійти сходами. Коли приходиш нагору, застаєш там багато людей. Здебільшого наші, з Росії, емігрантами звуть їх. Майже всі вони голодні і з немовлятами на руках. Ті, що не мають немовлят, теж голодні. їм наказують прийти завтра. Наступного дня їм знову кажуть, щоб прийшли завтра. Моя мама знайомиться з багатьма жінками. Кожна з них має своє нещастя. Якщо порівняти, каже вона, її лихо з їхніми нещастями, виходить, що вона ще одна з найщасливіших! Багато з них втекли від погромів. Що тільки вони розказують, просто страх! Всі вони їдуть до Америки, і ніхто з них не має коштів. Багатьох з них повернули назад. Декому дають роботу. Декого посилають до Кракова. Там, кажуть, справжній комітет. А тут що? Вони самі не знають. їм наказують прийти завтра, вони й приходять.

— А де комітет?

— Оце ж і є комітет.

— Хто ж є цей комітет?

— Карай нас боже, коли ми знаємо.

Заходить високий чоловік з ряботинням на обличчі і добрими сміхотливими очима.

— Оце один з членів комітету. Він — лікар.

Лікар з добрими сміхотливими очима сідає в крісло. Щохвилини до нього підходять емігранти і щось доводять, розмахуючи руками. Лікар вислуховує їх і відповідає, що він тут тільки один. Він нічим не може допомогти.

— Є,— каже він,— у нас комітет з понад тридцяти

чоловік, але ніхто не хоче приходити. Що можу я, одна людина, зробити?

Емігранти слухати не хочуть, що він одна людина. Вони не можуть тут більше сидіти. Вони вже з'їли все, що було у них. Вони кажуть, або нехай їм видадуть квитки до Америки, або нехай відішлють назад. Лікар пояснює, що він може їх відіслати тільки до Кракова, якщо вони хочуть. Там є комітет. Може, той комітет чимсь допоможе. Емігранти вислуховують його і кажуть, що вони вже зараз не мають на що хоч день перебути. Лікар виймає гаманця і дарує їм монету. Емігранти оглядають монету і виходять. Приходять нові емігранти і скаржаться, що ледве стоять на ногах від голоду.

— Що ви хочете? — бідкається лікар.

— Ми хочемо їсти! — кажуть емігранти.

— Ось принесли мені сніданок, їжте.

І лікар з добрими сміхотливими очима показує їм на сніданок, що йому принесли: каву з білими булочками. Він каже, що не жартує. Він віддає їм свій сніданок. Що йому робити, коли він тут тільки один? Емігранти дякують йому. Вони кажуть, що просять не для себе, а для своїх бідолашних діточок.

— Ну, приведіть сюди діточок! — каже лікар і підморгує нам своїми добрими сміхотливими очима.— А ви що хочете?

З

Наперед виступає мама, підходить до лікаря із сміхотливими очима і починає йому розповідати все з самого початку: як у неї був чоловік, чоловік був кантором і хворів та хворів.