Шевчук Валерій - Мор, Шевчук Валерій

Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся.

— Помолися богові, — понуро сказав він, — бо над тобою, грішнику, має бути учинено суд...

Я схилив голову, і в мене потекло щось хмільне та гойне. Відчув, як защеміли від сліз повіки і як дивно ослабло тіло. Кинув очима по покою, а побачивши в кутку ікону, пішов до неї і впав на коліна. Дивився у вічі святому Миколаєві, і швидкі, як іскри, слова, спалахували в моїй голові.

— Боже великий, — прошепотів я. — Скільки людей посилає до тебе молитви. Ти рівноважних темряву і світло, але чому ти не створив гармонії всередині однієї якості? Чому все на землі переплелось у взаємознищувальній боротьбі? Один народ ворогує з іншим, але не менша ворожнеча в ньому самому. Надто в нашому, де сусід ненавидить сусіда, а брат брата. Ти зіштовхнув мене з людиною, якої раніше я у вічі не бачив, і чоловік той дивиться на мене з ненавистю, начебто вбив я його дітей. Де корені тієї ненависті, яка сплутує світ, ніби сітка? Чи ж конче потрібна тобі, боже, та сітка?

— Годі! — почув я крицевий голос сіроносого. — Щоб попросити прощення в бога, досить кількох хвилин.

Я не докінчив молитви. Та й небагато хотів просити. Лише добра й справедливості, адже все інше — марнота! Добро і справедливість, подумав я, все менше й менше цінуються в цьому світі, а може, вони в ньому ніколи й не цінувалися? Може, оце "менше і менше" — посліддя нашої тверезості? Чим більше мудрішаємо, тим гірше можемо розібратися, де цінності справдешні, а де гадані. І стаємо мізерні перед тією нещадністю, а коли так, втрачаємо в собі силу виборювати те, що звемо справдешньою істиною. Чим далі, тим складнішою картою малюється світ і менше стає повітря дихати...

Я так задумався, що пропустив початок промови сіроносого. А він уже говорив. Базікав щось про два світи й боротьбу між ними, щось про царство диявола, яке не шкодує сили, про те, що правдиву віру ніщо не може порушити, коли всі будуть у помислах єдині і матимуть ясну жадобу служити богові...

І все— таки я не міг зосередитися. Розступилися переді мною стіни —штовхнув я їх поглядом, і вони попадали. Побачив перед собою неземні краєвиди, а серед них скопище казкових істот. Знав — це Індія, казкова земля, що зветься так од імені води — індіс[4]. Та вода народжується в горах, стікає з них і впадає у червоне, як кров, море. З другого боку я побачив друге море, яке ніби накладалося на перше, а навколо розстелялися безмежні хащі. На цій другій землі витиналися три хребти — Германіє, Тиатрис і Ореста, а на них пасли отари маленькі, в два лікті, люди. Ці люди через три роки починають плодитися, а ще через три стають старі. Вони працюють на чудних полях, де росте червоний перець. Одні вирощують той перець, а інші його палять. Від гіркого диму відступає з гір незчисленна армія гаддя, що безперервно виповзає із хащ. Далі за тими горами — два острови, наповнені золотом та сріблом, і зелень їхня ніколи не опадає. В цьому краю немає зими, все цвіте двічі на рік, а золото і срібло охороняється отруйними гадами і червами. Я побачив гору Кагефіс, що стоїть серед моря тої самої назви, — це туди загнав цар Александр найлихіших людей — Гога й Магога. Вряди-годи вони зустрічаються й починають шалену бійку. Там, далі, живуть інші народи, і мені хочеться роздивитися їх. Онде миробити, на зріст дванадцять ліктів і мають вони груди й ноги, як каня. А онде агротипії — такі гарячі, що коли сходяться на одне місце, самі від себе запалюються. Онде ті, що спалюють своїх батьків, а ще далі — людожери, що поїдають одне одного. Біля гір Германіє, Тиатрис і Ореста живуть ще дивніші — обернені п’ятами наперед і пальці їхніх ніг ростуть назад. Мають собачі голови й одягнені вони в шкури, а як говорять — скімлять, ніби пси. А онде біжать одноноги, підскакуючи, ніби птахи: нога їхня широка, нею вони і вкритися можуть, коли лягають спати. Бачу й інших, ще дивніших: в одних із лоба виростає ріг і світиться єдине око, інші — зовсім без голови, а очі мають у персах, тоді як волосся росте на хребті. Живуть біля води, що зветься Татимія, а їдять самі тільки яблука. Вони і в дорогу вирушають із повними торбами яблук, бо коли не стає у них тих плодів, вони тяжко мучаться і помирають...

Сіроносий тим часом говорив. Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір’я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. Здається, він і мене приймає за такого і хоче, щоб у те повірили всі сіролиці...

Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?

Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з’єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!

Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу. Злочини це великі й непростимі, сказав він, а відтак замовк і радісно позирнув на мене, ніби чекаючи, що і я від його звинувачень возрадуюся.

— Що присудить за це громада суддів? — спитав він урочисто-крижаним голосом.

— Смерть! — видихнув однодушне сонм сіролицих.

Я подивився на них крізь сльозяну плівку, що лягла мені на очі, і раптом здригнувся: хто вони, ці люди? Здалося мені, що за столом сиділи, одягнені в білі плащі, пацюки. Сіроносий теж мав пацючу подобу і щось задоволене хрюкнув.

Можливо, через те прийшла мені до голови аж зовсім несподівана думка. Можливо, сиджу я й досі в отій морочній, залізній келії, в тому страшному мішку, і цей суд тільки змора? А може, й не змора, може, всі оті пацюки, з якими повів я таку завзяту війну, і справді покликали мене на свій суд — він оце й відбувається. Вони вийшли із темряви і стали раптом видимими, одяглись у білі плащі, щоб мені було ліпше їх бачити.

— Такий злочинець вартий кари на горло! — урочисто сказав голос сіроносого.

Я мимовільно розплющився і несподівано згадав, що колись давно у якомусь кошмарному сні чи мариську я таки бачив сіроносого. То був несусвітній сон про якесь чудне помешкання, як і оце, і про те, що стояла там труна, в якій лежав мертвяк. Навколо не було ні душі, а я сидів на лаві і їв, бо прийшов туди страшенно голодний. У кімнаті не було ні вікон, ні дверей, горіли свічки, і мені видалося, що кожна свічка — людське око, котре пильно мене роздивляється. Однак я не вражався, їв і побоювався тільки, що хтось мене за тим застане: узяв я хліба, не спитавшись.

— А що, брате, — сказав раптом мрець, — господариш у моїй господі? Думаєш, не бачу?

Тоді, в кошмарному тому сні, побачив я, як здригнулися всі п’ять вогників-очей і мрець почав виставляти з труни ногу. Відтак на. мене подивилися пильні очі, і я таки напевне згадав — був то сіроносий...

Дивлюся на сіроносого широко розплющеними очима і впізнаю його.

"Таке вже справді було", — думаю, відчуваючи, що хвиля люті починає накочуватися на мене. Я тоді бився з тим мерцем, нещадно бився!..

Світ помертвів мені в очах, і мене щось підстьобнуло: все, що сталося потім, стало схоже на сон також. Здається, я стрибнув на стола і кинувся притьма проти свого ворога; здається, щось сталося таке, про що й не розповіси; хтось закричав: чи я, чи сіроносий, чи всі ті люди; я вдарив сіроносого в пах. Він захарчав і відступив, тоді я схопив лаву і змахнув нею над головою...

І побачив, як злякано тікають всі оті одягнуті в білі плащі щурі, як товпляться біля дверей, прагнучи звідси вирватися, але ворог мій мав ще силу. Я відчув на горлі його залізні руки. Вдарив його в живіт, і на мене бризнула липка, багниста кров. Ворог відлетів од мене, але наступної хвилі навалився ззаду і вчепився у карк. Я перекинув його через голову, а коли він став супроти мене з наставленими руками, вдарив його головою. Він хитнувся, але не піддався, тоді я роздер йому нігтями обличчя.

Я був несамовитий. Відбився від одного й другого посіпаки, котрі наскочили на мене, — щось блиснуло над головою, але я зумів ухилитися від шаблюки і з маху вгатий напаснику в дихало. Той квакнув і зігнувся, а я помітив, що проти мене палає ясним світлом вікно. Це світло народилося несподівано, ніби хто відчинив віконницю, сонячне проміння гаряче бризнуло мені у вічі. Я, здається, осліп, бо надто довго сидів у темниці, мені здалося, що он вона — воля, те, чого так пристрасно й гаряче я бажаю. Я притьма кинувся туди, щоб ударитись у сонячну стіну й прорвати її, але щось схопило мене ззаду, і я звалився долі обличчям на камінь.

— Слухай, ти! — захрипів сіроносий. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу!

Мені здалося, що це не він говорить, а я. Стояли один супроти одного і тремтіли од люті і збудження.

— Те, що ти шукаєш, все одно — мана! — закричав він, широко розводячи щелепи.