Джек Лондон - Серця трьох

Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але те, що було написано про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.

– Це від Генрі, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нічого суттєвого він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше він врятується.

– Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, – рішуче заявив Френк.

Вдячно посміхнувшись йому й привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:

– Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?

Торес посміхнувся, підкрутив вуса й набрав поважного вигляду.

– Є тільки один спосіб – спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо й викрадемо Генрі з в’язниці – зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція, напевно, буде успішною. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і вони допоможуть атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки всі гроші не давайте відразу, і все буде добре.

Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, а обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.

– Цей план безнадійний, – сказав Френк. – Ну навіщо всім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? – Коли він це промовляв, то підвівся зі свого місця поруч Леонсії й, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом й іншими. Вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко та його синам. – Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.

– Коротше, ви не довіряєте мені? – розсердився Торес.

– Не дай боже! – запротестував Френк.

Але Торес, не звертаючи на нього уваги, вів далі:

– Тож, по-вашому, я не можу брати участь у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви – людина, яку я ледве знаю?

Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:

– У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами й дружили, як брати. А проте, пробачте старому за відвертість, сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію…

Однак Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, тепло потиснувши всім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло й вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стрит. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки передавав депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.

– Що ви маєте проти сеньйора Тореса й чому відхилили його план і так розсердили його? – поцікавилася Леонсія у Френка.

– Нічого, – відповідав той, – просто він нам не потрібен, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А, може, йому й зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і зробимо: вирушимо до в’язниці й викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораємося із цією справою, то тут уже нічого не вдієш.

– Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.

Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього, але Френк підтримав юнака.

– Правильно сказано! – погодився він. – Ми усунемо вартових.

– А стіни завтовшки в п’ять футів? – нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.

– Ми пройдемо крізь них, – відповів Френк.

– Але як? – вигукнула Леонсія.

– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі «Три зірочки».

– Так, змова наша розгортається, – розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. – Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…

Було вже за полудень. Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарешті з лагуни Чірікві повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів й огидних мишоїдів, що навіть і тепер ширяли над вулицею й стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.

Від сонячних променів і куряви в Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом побачив, що купка обшарпанців, що дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі не міг бачити, але чув гуркіт коліс, що швидко наближалися. Незабаром з’явився невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий дідок, що сидів на передку, даремно силкувався спинити його.

Посміхнувшись, Генрі здивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах. Покошені колеса ледве трималися на осях й оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя – це вже, на думку Генрі, було просто дивом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, дідок зробив ще одне неймовірне зусилля спинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них