Ярослав Яріш - Кровна мста

втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.

Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.

Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.

– Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.

– Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.

– Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.

Купець Вадим також сказав своє слово:

– За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.

При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.

Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.

– Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.

Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:

– Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.

– Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.

– Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.

Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.

Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.

– Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали, що ти був тут, на Хортиці, разом із ним, як заскочили вас печеніги.

Вуй не любив розказувати бувальщини й іншим разом просто відігнав би від себе цікавого молодика. Але цього разу не відмовив – поважав сотника. Інші молоді дружинники також підійшли, залишивши Мирослава, Середича й Вадима на самоті. Купець саме збирався почати якусь свою чергову байку, та побачив, що слухачів сильно поменшало, розлігся й заснув.

– Ми були змучені, переобтяжені хворими та здобиччю. Нам довелося воювати стільки років без перепочинку, потім переплисти море й зимувати в голому степу. Печенігів не боялися – був у Святослава мир із ними. Ще раніше ми з князем побили поганих під Києвом, Куря клявся, що більше русичів не займатиме. Раптом вони вискочили, наче з-під землі, сотні їх, ціла тьма. Ми саме молилися біля дуба, ледве встигли за мечі схопитися. Це був не бій – справжня бійня. Святослав бився, як лев, ми також дорого життя свої віддавали, тільки не наша сила була. Падали вої один за одним. Святослава поранили. Перша стріла вп’ялася в кольчугу, потім – друга, третя. Живого місця не було на обладунках князевих, та він все бився, відправляючи до пекла поганих.

Дід затих. Навкруги була могильна тиша – усі слухали, затамувавши подих, лише Вадим сопів у солодкому напівсні. Вуй впер очі у стіну куреня, мовчав, ніби не хотів більше згадувати тої страшної битви. Першим порушив мовчанку Мирослав. Вони із Середичем також присунулися й слухали разом з усіма.

– Небагатьом тоді воям вдалося вижити…

– Мені було літ сімнадцять, – перервав його Вуй. – Я лежав оглушений поміж трупами. Тільки прочуняв – побачив, як бусурмани дорізають поранених. Страх огорнув мене, я кинувся бігти, ніби не муж, не вой, а легкодухий отрок. Жага до життя додавала мені сили, я мчав, мов заєць, через кущі, печеніги ганялися за мною. І тут Господь допоміг мені, молодому поганину, вивів на ту стежку. Нею я спустився просто до Дніпра й на колоді переплив на другий берег.

Від старого воя чули це вперше. Чого він раптом наважився розказати цю пригоду, та ще молодим дружинникам – невідомо. Певно, щось відчував. Щоб розвіяти гнітючу тишу, знову заговорив Мирослав:

– Печеніги хитрі й підступні. Та греки ще хитріші. Завше дикими ордами печенізькими керувала рука імператорська. Не хотіли грецькі василевси, аби Святослав знову пішов на них, на Болгарію, от і заплатили степовикам.

Вставив своє і Середич:

– На щастя, не вся дружина руська тоді полягла. Більшість ішла з Болгарії обхідним шляхом, сушею. Вів їх воєвода Свенельд. Між ними були й гридні деревлянські, дивні речі вони розказували про той похід. Я був малим, та пам’ятаю. Говорили навіть, що то не греки, а сам Свенельд наслав печенігів на князя. Ніби бояри були незадоволені Святославом, бо він чужі землі воював, а своєї трохи не втратив.

Почувши ці слова, Вуй спалахнув:

– Брехливі язики мають твої деревляни. Наче греки, лукаві вони! Не міг Свенельд! Я з ним разом на полі ратному свою кров проливав, то мужній воїн і славний воєвода. А деревляни твої – собаки.

Воєвода підхопився на ноги, став над боярином. Кипів. Зазвичай був суворим та стриманим – таким-от його ще ніхто не бачив. Середич поблід, також почав підводитися, беручись за меч.

– Ніхто не сміє обзивати мій рід собаками!

Між ними став Мирослав.

– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.

Вуй заспокоївся, тільки тяжко