Генрі Лайон Олді - Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

— Ховається, сучий викидень… Ти цикни на нього, він і знайдеться.

Погано розумію, як слід цикнути на спадок. Зсередини підступає сліпий, безпричинний сказ. Знущаєшся, сволота! Я ще головний! Зрозумів?!

Пальці відшукують різьблену кістку.

У правій внутрішній кишені піджака.

Вахтер зацікавлено, але без тіні усмішки (за це йому велике спасибі!) спостерігає за тим, що відбувається. Напевно, збоку я, доки порпався по кишенях, був схожий на повного психа. Або хворого на коросту. Простягаю руку. Старий обережно, ніби гранату, яка казна-скільки пролежала в землі й готова будь-якої миті вибухнути, бере мою кульку. Дивиться на просвіт. Крутить.

Дістаю сигарету й собі. Навпомацки, не дивлячись. Бо погляд намертво прикутий до кульки в пальцях Євграфа Глібича.

— Яка погань! — бурмоче під ніс вахтер, похмурніючи. — Ти ба!.. Давно цю заразу не бачив, треба ж…

Раптово уявляю Глібича, такого ж старого як зараз, тільки у смугастому фартусі — біля підніжжя піраміди Хеопса. У розпал новобудови. Довкруги снують раби, але діду не до них. У руках він крутить дуже схожу кульку і бурчить по-давньоєгипетськи: «Давно цю заразу не бачив, треба ж…» Видіння спалахує і одразу зникає, я мимоволі трясу головою і, на превелику радість, втрачаю з поля зору прокляту кулю-в-кулі-в-кульці.

Прикурюю.

— Ще тримаєшся, красивий. Ще булькаєш. Але скоро наковтаєшся, — «заспокоює» старий, повертаючи зловісний скарб. — У спадок отримав?

Кмітливий цей Глібич. Міг би за сумісництвом у Шерлоки Холмси податися. На півставки.

— Погань цяцька. Гидота, — дід скупо цідить слова, а я слухаю його, немов оракула, прагнучи нічого не пропустити. — Гнилий фарт тобі випав, Валерію Яковичу. Мабуть, і гадки не мав, що від Скомороха отримуєш?

Залишається знизати плечима. Хто ж міг знати?! Зроду в аури-шмаури, причину-пристріт та інших енерговампірів не вірив. Дідусю, милий, ти-бо звідки про Скомороха винюхав?

Старий немов читає мої думки:

— Вір-не-вір, а ноги винось. Відмовитися треба було. Від спадку. Шкода, нотаріус про таке попереджати не зобов'язаний. Що ж тепер поробиш…

Сигаретний дим стає у горлі кляпом.

— Нотаріус?! Він що, знав?!

— Знав, звичайно. Що за цяцька — міг і не відати. Але що підрощена вона — знав напевно. Інакше б Скоморох йому заповіт не довірив…

Старий мовчить, задумливо плямкаючи губами. Дивиться на низьку вибілену стелю. І нарешті твердо відрізає:

— Ні, не довірив би.

— Що ж він мене, паскуда, не попередив?!

— Сказав же: не зобов'язаний. Угамуйся, Валерію Яковичу. Бог Трійцю любить. Наливай по третій, та думатимемо, як твоїй біді зарадити. Тут без півлітри ніяк…

Ось з чим — з чим, а з останнім твердженням сперечатися гріх. Випили без тосту. Наче за упокій. Я пошукав очима виделку, не знайшов і поліз у банку з огірками рукою. Цікаво, де маленькі та міцненькі огірочки-корнішончики були за Радянської влади? За бугор всі поспіль емігрували? До буржуїв? Згадуєш зараз: самі трилітрові банки з о-от такими огірчиськами на полицях жовтіли. Звідки ж тепер ці взялися? Адже наші, не польські.Сиджу. Хрумкаю огірочком. Чекаю, аж Глібича думки мудрі відвідають. Позаяк у мене думок зовсім не залишилося. Зате настрій піднявся. Від горілки, природно. Такий відчайдушно-безтурботний кураж у собі відчуваю. Ось дістанемося до другої пляшки…

— Значитця, так, — старий прокинувся. Невже й справді що надумав? — Слухай мене уважно. Викинути цяцьку не пробуй — повернеться. Зламати — тим більше не намагайся. Це я тобі вже казав. Зрозумів?

Тупо киваю.

— Слухай далі, — старий кривиться від досади. Ніби немовля вчить не в повзунки ходити, а на горщик. — Якщо не встигнеш, багато крові на тебе ляже. Згадай моє слово. Безкарним будеш…

Він знов підносить очі. Видивляється на стелі запис з Кримінального Кодексу Долі, де значиться термін безкарності Смолякова В. Я., одруженого, безпартійного, без певного місця роботи.

— Сім років і три місяці. Може, ще з тиждень. Потім — справа швах. Не помилують тебе. Правду кажу: позбавляйся цяцьки.

— Як?!

— Продай. Але неодмінно з купчою, і нотаріус щоб завірив. Краще — який спадок вручав. Або подаруй. Але, знову ж таки, з дарчою. Згідно із законом. І хоч копієчку, та візьми. Тоді відпустить тебе, на іншого перейде.

— На іншого?

— А ти хотів чистеньким? З крильцями?! Закон збереження, він і тут діє. Суворіше, ніж в ядреній фізиці.

Ейнштейн від астральних наук, бач. Зараз формули виводити почне…

— Значить, хтось інший? Інший буде «театр одного глядача» крутити? Або я, або той, кому продам?!

— Виходить, так, — тяжко зітхає Глібич і рішуче розливає по склянках залишки горілки. Ставить порожню пляшку на підлогу, мовчки виливає свою порцію в горлянку, забувши запросити мене. — Думаєш, чому я водяру глушу? Чому барбосом у дури-Фаньки служу, а не в кабінеті її рибками милуюся? Хоча й у Фаньки іскорка жевріє: малесенька, ледве помітна… Знаєш, чому?

— Чому? — слухняно питаю я, умощуючись зручніше.

На знайоме крісло.

П'ятий ряд, третє місце праворуч від проходу.

На авансцені, ближче до лівої куліси — стіл. Пляшки, склянки, тарілка із залишками їжі. У попільничці димлять недопалки, цівка диму піднімається до падуг і колосників. За столом двоє: Валерій Смоляков і хтось іще. Світло єдиного включеного прожектора падає так, що другого співрозмовника не розгледіти. Замість нього — безформна темна пляма. Можливо, це гра світлотіні, і другого співрозмовника немає зовсім. Решта простору затемнена. Замість декорацій — «чорний кабінет», немов для пантоміми. Поряд із