Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

Кільканадцять хвилин я доволі байдуже спостерігав, як невеличкі білі клаптики мандрують по руках до першого ряду, а звідти перекочовують до столу головуючого, не відчуваючи при цьому ні страху, ні тривоги, а лише легку цікавість. Значно більше мене хвилювала інша проблема: як же тепер боротися зі справжньою небезпекою, що висить над усіма нами? Чи можна після подібного фарсу, чим би він не завершився, співпрацювати з радикалами? Сумнівно… Але що ж робити далі?

Підрахунок голосів нарешті скінчився, і Роналд, дочекавшись у залі мертвої тиші, оголосив результати:

— За — сім, проти — дев’ять, утримались — тридцять п’ять. Таким чином, організація не підтримує обвинувачень, висунутих проти Артма.

— Ну що ж, спасибі й за це, — підвівшись, хмикнув я. — А тепер послухайте, що змусило мене прийти до вас і витерпіти майже годину безглуздого шоу, організованого Богмом. Поки він займався дурницями…

— Зачекай, Артме, — вигукнув Богомил.

Він залишив своє місце і тепер стояв за крок від столу, втупивши погляд у мене. На його обличчі була така холодна рішучість, що я нарешті занепокоївся по-справжньому.

— Не поспішай, — продовжував він, — суд ще не завершився. Я передбачав, що це збіговисько маминих синків, — у відповідь на обурений гамір його рука різко знялася вгору, і всі раптом замовкли, як по команді, — не прийме ніякого рішення, і тепер мушу взяти функції судді на себе. Я не вірю жодним виправданням і тому від імені тієї частини організації, яка залишилась вірною своїй клятві, я засуджую Артема Лукача… до смерті.

Зал коротко ахнув і знову завмер. Богомил засунув руку до кишені, і раптом мені у вічі глянуло дуло невеличкого, схожого на іграшковий, бластера. На плечі враз навалилося щось важке, паралізувало, і я ледве зумів видушити з себе:

— Богме… що ти верзеш?

Замість відповіді Богомил взявся рукою за важілець запобіжника, і в напруженій тиші залу дзвінко пролунало коротке зловісне клацання.

— Богме, це ти серйозно? — недовірливо запитав Роналд і з рішучим виглядом став зводитись на ноги, але побачивши, як смертоносне жало попливло в його бік, виразно зблід і поволі опустився назад.

— Це дуже серйозно, Роналде, — процідив Богомил, — це надто серйозно, щоб я дозволив комусь втручатися.

Я був неспроможним повірити в реальність того, що розгорталося перед моїми, очима, і продовжував зацікавлено сидіти на стільці.

— Встань, Артме, — коротко наказав Богомил.

Я, все ще не повністю володіючи собою, покірно підвівся, і тільки тут оціпеніння остаточно відпустило мене.

— Але ж я відповів на кожне твоє звинувачення!

— Ти не зумів обманути мене, Артме.

Богомил повільно похитав головою і, не відриваючи погляду від мого обличчя, перевів регулятор потужності у крайнє положення. Тіло враз покрилося холодним липучим потом, а в голові заметалися розпачливі думки. Боже мій, невже це все відбувається насправді?! Невже зараз я загину безглуздою, ідіотською смертю і більше ніколи не побачу Феба, рідної планети, своєї матері?!

— Прощай, Артме, — обірвав думки Богомил і, коротким рухом піднявши бластера, натиснув на спуск.

Струмінь розжареної плазми вирвався із страшного жерла, змусивши мої очі мимоволі заплющитись. В груди вдарило щось неймовірно пекуче, але це тривало тільки одну коротку мить. Я ще встиг почути, як зал вибухну в ревом та нелюдським жіночим вереском і по свідомості повільно проповзла спокійна, без надриву та розпачу думка: «Ось і все». Правда, було трохи незрозуміло, чому я продовжую виразно відчувати своє тіло та підлогу, однак по-справжньому мене здивувало таки не це, а несподіваний чіткий звук, схожий на грюкіт від падіння невеликого твердого предмета. Він змусив розплющити очі, і, вражений до глибини душі, я побачив той самий зал, блідого як полотно Богомила з бластером біля ніг, і остовпілих радикалів, котрі з неймовірним жахом дивились на мене. На моєму тілі ще диміла сорочка з великою діркою на грудях.

«Живий, живий!!! — забилось, заволало, зареготало щось усередині, готуючись вихлюпнути безмежну радість на закам’яніле обличчя та раптом захлинулось у холодній хвилі моторошного відчуття: — Але чому, чому!!!»

Я подивився у зал, і раптом мені стало жаль усіх цих людей, які готували той ідіотський суд, сприяли його проведення, або принаймні нічим не протидіяли, а зараз сидять непорушно, ошелешені подіями, котрі щойно відбулися на їх очах. Навіть Богомил, чий жалюгідний вигляд мав би викликати у мене зловтішну посмішку, здавався більше нещасною жертвою обставин, аніж мерзотним убивцею.

Радість мого дивовижного врятування розвіялась вже давно, і тепер, піднімаючись по сходах, я відчував, як з кожним кроком все сильніше та сильніше гримить у вухах невідступне запитання: «Чому, чому?!», а душу охоплює невимовний панічний жах. «Чому, чому сталося те, що не могло, просто не мало права статись?!!» Сліпуче проміння Феба різонуло по очах, і я, ступивши кілька кроків наосліп, раптом пригадав усе, що раніше здавалося дрібницями, несуттєвими деталями, а зараз поставало у зовсім іншому світлі: і дивну сутичку з полісменом біля собору, і незрозумілу історію з контрольною системою в кліотійському космопорту, і стурбовані погляди лікарів Бази, сховані за вдавано бадьорими посмішками. Пригадав, і тут же мене блискавкою пронизало усвідомлення того, хто стоїть за всіма цими дивовижними речами: Чужаки!!!

«Боже, мій Боже!!! — аж застогнав я, затуливши обличчя долонями, — Кого вони з мене зробили?!! Чи я залишився людиною, чи вже перетворився на біоробота, готового в будь-яку мить виконати волю Чужих?! Що сталося з моїм тілом, коли його не зміг ушкодити промінь бластера?! Боже мій, хто я такий?!!»

Через кільканадцять хвилин я вже сидів у своїй кімнаті, заплющивши очі та стиснувши кулаки, і мовчки, лише зрідка постогнуючи, проклинав Чужаків та власну немилосердну долю. Адміністратор запропонував було прийняти щось заспокійливе, але я з таким оскаженінням накинувся на нього, що він визнав за краще облишити мене в спокої. Думка остаточно переконатись у своїй нелюдській природі прийшла в голову зненацька, проте я не став довго розмірковувати над цим, а одразу ж винайшов із горішньої шухляди невеличкого кортика. І я, поклавши ліву руку на стіл, коротко