Станіслав Стеценко - Війни художників

— Був в Англії — значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше — тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.

— Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.

Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:

— Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.

— Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? — продовжив тему Гущенко.

— Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого — суцільна панахида, а після Петра Великого — суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це — і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?

— Ні, я начебто матеріаліст. Сни — це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.

— А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? — він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.

Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників — у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?

— Можливо, завинив твій лондонський костюм, — тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. — Думають, що ти якийсь непман… СРСР — єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки — це перевага. Поганий одяг — ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм — ознака мерзотника.

І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді — сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.

— У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, — Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: — «Эх, яблочко, оладко-кислое, буржуйские глаза — ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?

— Було, — видихнув Гущенко. — Років зо три після приїзду. Тепер — зникло.

— Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.

— Пролетарі всіх країн єднаються, — резюмував Гущенко.

20 березня 1940 року, 02 год. 35 хв.

Москва

Берзін був дипломатом старої школи. Йому подобалася Англія, подобалася робота, подобався будинок посольства — шестиповерховий особняк на Чешем-плейс.

Йому подобалося приїжджати на роботу в омнібусі із сидіннями на даху, проходити вранці чистенькою Ляйал-стріт. Вітатися з британським охоронцем у червоному мундирі біля входу, проходити через затишний дворик. Подобався керівник — посол Майський. Інтелігент, колишній редактор журналу «Звезда». Родом з польських євреїв. Людина складної долі. Хотілося жити і працювати в Лондоні, на Чешем-плейс, якщо не завжди, то якомога довше. Але не склалося.

Утім, йому і так неймовірно довго щастило. Його колег, разом з якими починав працювати, вже майже не залишилося. У сенсі — не залишилося на волі. Він починав з Христіаном Раковським. І де тепер Раковський?

Виключений з партії, начебто за троцькістський ухил. Заарештований, здається, у 37-му. Отримав 20 років таборів без права листування, і відтоді про нього ніхто не чув. І, швидше за все, вже ніколи не почує.

Разом з ним, військовим аташе Берзіним, повернувся в СРСР консул Костянтин Набоков. І теж зник. Потім за тиждень забрали і його дружину Лідію Набокову.

Після зустрічі з Гущенком, увечері, Берзін поїхав на дачу, де перебрав усе — від поштових карток до книг і журналів. Не дай бог якась необережна фраза в листі! Або книга сумнівного змісту. Все це він безжально кидав у піч. Життя дорожче! Те ж саме він наказав зробити дружині у їхній московській квартирі.

Закінчивши з книгами і листами, задрімав у кріслі. Прокинувся від відчуття холоду. Вогонь у печі погас. Нічого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вішалці залишилася кобура з пістолетом. Узяв у руки кобуру, розстібнув, дістав пістолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянської війни товариша Блюхера. Вигравіювано: «Чесному бійцю Робітничо-Селянської Червоної армії Берзіну». Він починав із Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потім був разом із ним радником Чан Кайші. Звідти й отримав направлення на дипломатичну роботу.

Блюхера розстріляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися і дві колишні дружини Блюхера — обидві Галини. Їх теж розстріляли. Обох Берзін добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера — Глафіра. Їй пощастило більше. Вона залишилась живою, лише отримала десять років таборів.

Що робити з нагородною зброєю від японського шпигуна Блюхера? Він привіз пістолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де він подів нагородний пістолет? Закопав? Навіщо? Боявся обшуку? Чому боявся — щось маєш за собою? Якби не мав нічого, то не ховав би пістолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло.

Головне — не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.

У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну