Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Свят вечір. Романа везли на санчатах скрипучим снігом, потім довго стукали до баби в шибку (бо трохи недочувала), вона відчиняла і стояла на порозі, як добрий дух — хранитель конончуківських традицій. Гуртом заходили з морозу в сіни, двері відчинялись з тим самим м'яким хлипом — і опинялись у затишно натопленій хаті. В дальнім кутку стугоніла жаром і потріскувала, світила мерехтливими відблисками плита, а біля неї в теплі стояв ящик з кицькою й малими кошенятами.

Потім всі сідали до столу під іконами — величезні й потемнілі, вони висіли на покутті, а на столі вже стояли дванадцять страв: смачнюча заливна риба, хрусткі карасики, капустка з картоплею, ще різна риба, чорний хліб, пісна кутя і трохи доброї тернової наливки (хоча в останній день посту і не можна, але трішки — можна, як казала сама баба Келя). Потім довго і статечно вечеряли, все було дуже смачне, зготовлене за конончуківськими рецептами, які передавались із покоління в покоління, і Марія Рудинська, в свою чергу, багато чому навчилась у баби — готувати смачний борщ, печену рунку по-литовськи, салтисон і домашню ковбаску. Баба Келя розказувала за столом цікаві різдвяні історії, і Ром пам'ятав ті розповіді напам'ять.

То було справжнє свято. Таке, як і Великдень, Паска. На Паску баба Келя раннього ранку вже приходила з церкви і прямо до ліжечка малого Романа приносила кругленькі червоні крашанки, на стіл — свячену смачну домашню ковбасу й салтисон (а в ковбасах дружина колія таки мала смак), добре і вибране зі знанням справи сало, посипану різнокольоровими пшонянками паску, також смачнючу і випечену у справжній печі. Що Романа завжди вражало ще змалку: на Великдень ніколи не йшов дощ! То завжди був сонячний, радісний день, а чи, може, він залишився таким у пам'яті саме через відчуття свята.

Ці два свята і для Віктора Рудинського, й для Романа стали найдорожчими. Саме баба Келя зуміла передати і утримати в них той старий конончуківський дух справжнього сімейного вогнища, свята Різдва Христового й свята Паски.

Розділ 17
«Монархія»

Лютий — травень 1918 р.

«Красниє матроси» ще лютували в Києві, коли в Брест-Литовську був підписаний мирний договір. За цим договором Україну визнали в Європі як самостійну державу, а більшовицька Росія відмовилась від претензій на наші землі. 12 лютого Рада народних міністрів У HP попросила допомоги проти більшовиків у Німеччини.

Майже півмільйонна німецько-австрійська армія просувалась залізницями на схід швидко, станції й великі вузли німці брали без бою. За кілька днів головнокомандувач більшовиків Антонов-Овсієнко й навіжена комісарка Євгенія Бош здали Київ.

Після звірств армії Муравйова кияни зустріли німців навіть з полегшенням. У місті припинилися грабежі й мародерство. Німецька комендатура зайняла будинок Дворянського зібрання на Думській площі (нині майдан Незалежності), й першого ж дня наказала прибрати вулиці й помити вокзали. 9 березня до Києва повернулася Центральна рада.

Але водночас і політики, й прості люди розуміли, що прийшов вчорашній ворог з власними інтересами. В Києві розмістився штаб німецьких окупаційних військ на чолі з фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном. Німці ешелонами вивозили з України сировину і продукти. Центральна рада намагалась щось змінити в країні. Рада затвердила конституцію УНР, президентом України вибрали Михайла Грушевського, селянам дозволили мати до тридцяти десятин землі. Але було вже занадто пізно…

29 квітня в приміщенні київського цирку пройшов з’їзд хліборобів, на якому шість тисяч делегатів проголосили гетьманом України заможного землевласника, генерал-ад’ютанта, командира Першого Українського корпусу Павла Скоропадского. В ніч з 29 на 30 квітня люди Скоропадського оволоділи приміщеннями державних будівель. По всьому, план розроблявся в штабі німецьких військ, був добре продуманий і успішний. У Києві німці роззброїли дивізії синьожупанників і січових стрільців.

Кияни прийняли зміну у владі досить спокійно. Але в селах справи пішли інакше. Хоча настала пора посівної, поля в селі пустували. Голодну Німеччину цікавив крупний експорт хліба, великі земельні господарства — тож їхнє відновлення здійснювалось за персональним наказом фон Ейхгорна. Настав час платити за гетьманську булаву!

Ейхгорн віддав наказ про обов'язковий початок посівної навесні 1918-го. Німці дозволили поміщикам повертатися у власні наділи. Спеціальні земельні комісії організовували повернення хазяйств колишнім власникам і навіть — допомагали підрахувати збитки від революції, повертати розібране майно й стягувати з селян втрати господарів!

Цей наказ підірвав село, як динамітний заряд! Ейхгорн повертав права російським, царським поміщикам — і селяни це розуміли! Почались стихійні повстання. Німці встановлювали режим терору. За замах на життя й майно поміщика, за відмову сіяти поміщицьке поле чи знищене збіжжя селянина чекала смертна кара! Бунтівні села німці обстрілювали з гармат шрапнеллю.

У цей час в уряді вагу мали заможні сили, які й підтримували Скоропадського. До них належали Українська народна громада, Союз земельних власників, українські хлібороби — демократи, кадети. Переважну більшість у першому кабінеті міністрів становили так звані конституційні демократи (КД) — «кадети». Саме вони впливали на рішення про надання російській мові права державної, розпуску демократичних міських і земських рад, скасування 8-годинного робочого дня. Губернськими та повітовими старостами уряд призначав саме кадетів — колишніх поміщиків, діячів та суддів — тому більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни. Вони дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до України. Це давало опозиції привід проголосити, що адміністрація Гетьманату прихильна до ідеї «єдіной і нєдєлімой» Росії.

І правда, помітної військової виправки, завжди чепурний й ретельно вдягнений, колишній царський генерал Павло Скоропадський був не чужий російській еліті. Тож не дивно, що незабаром гетьман дозволив проведення в Києві монархічного з’їзду й створення в Києві так званого «Русского союза», до яких почали з’їжджатись російські офіцери з усієї колишньої імперії.

Але водночас гетьман щиро проводив і українізацію: на українську мову було перекладено більше п’яти тисяч початкових шкіл, майже двісті гімназій. Скоропадський заснував Українську академію наук та затвердив її перший склад на чолі з академіками Вернадським та Кримським (останній — родом зі Звенигородки). На державній печатці гетьмана поєднані старовинний герб «козак