Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

на престол[31]. Але відразу ж виявилося, що Хат-ше-псут не має наміру правити від будь-чийого імені, окрім свого власного. І, коли закінчилися поховальні урочистості, у Карнаку відбулася церемонія коронації. Хат-ше-псут виступила в обрядових шатах, у діадемі з уреєм, у фартушку, а в руках тримала золотого бича і паличку. Згідно з ритуалом, мала прикріплену до обличчя штучну бороду. Це було подвійною містифікацією і доводило — вона не знала, що у прадавні часи Єгиптом правили цариці. Але знав про це верховний жрець святині Амона і його вихованець Сен-мут, Наставник Подвійного Золотого Дому. І хоча на обличчях верховного жерця і Сен-мута не можна було зауважити навіть тіні іронії, все ж у їхніх очах відбивалася затаєна тривога, чи цариця, від сьогодні втілення Гора у Жіночій Подобі, витримає цей тягар, що належав до іншого виміру часу, до іншої дійсності, іншого бачення світу.

Врешті тривалі церемонії закінчились і наступила ніч після коронації. Хат-ше-псут зняла обрядові шати, скупалася і, змащена олійкою, зосталася сама у своїй спальні. Довкола панувала тиша, наче у всьому Подвійному Золотому Домі завмерло життя, отож вона чула лише биття власного серця. Підвелася з ложа і у темряві, освітленій каганцями та смугами місячного сяйва, почала мандрувати домом, шукаючи живої душі. Минала одну залу за іншою, незмірно широкі коридори, перетинала смуги місячного світла, що падало крізь вікна, і занурювалась у густу темряву, майже обтираючись об незрушних вартових. Стояли при всіх виходах, німі й глухі, без здригання повіки. Їхнім обов’язком було зберігати готовність, на кожен кивок фараона, але нічим не видати присутності живої істоти, щоб не скаламутити божественного спокою владаря.

І цей їхній дивний супровід мав у собі щось наче з Країни Мертвих. По спині Хат-ше-псут пробігли мурашки від такої безмежної самотності, що з неї вже й виходу не було; бо колись цариця мала власний двір, але, відколи влада перейшла в руки фараона, він перетворився на гарем. Фараон мав сестру-царицю і гарем. Хат-ше-псут не мала нікого.

Пройшла усі зали, минула колонади і сходами спустилася в сад. Знала, що сотні очей слідкують за нею і охороняють її безпеку, але не бачила нікого, лише відчувала підсилені ніччю аромати квітнучих кущів. Коли обійшла довкола темний масив палацових споруд, в одному з крил помітила світло. Хтось не спав, хтось чував і палив лампу, якась людська істота, подібно до неї, не могла заснути в цю коронаційну ніч. Хат-ше-псут рушила в той бік. Минула кількох вартових, ввійшла у вузьку колонаду і ступила на східці, що вели до наріжної кімнати, з якої падало світло.

Стала на порозі.

При столі, схилившись над папірусом, сидів Сен-мут, тримаючи в руці очеретину для писання. Вона бачила його зосереджений профіль і очі, примруженої для кращого зосередження.

— Чому ти не спиш?

Сен-мут схопився з крісла.

Хат-ше-псут зробила крок в його бік.

— Що ти написав? — поклала палець на папірус.

Темне мужнє обличчя Сен-мута ще стемніло від раптового рум’янцю.

— Прочитай.

Якусь мить він мовчав, наче пійманий на зраді. Потім, помиляючись і затинаючись, почав читати:

На твоє обличчя з гарними очима, На твоє тіло і його вроду, На твій погляд, що сяє, як щастя, На твоє обличчя, що як усміх сонячного диску,
Бачу тебе, бачу тебе у твоєму Човні Із букетом лотосу, із квітами радості, Тебе у бірюзовому намисті.
Ти господиня бірюзового амулету і бірюзової зелені, Ти, що прокидаєшся у Вечірній Барці; Ти, на якій зупиняється погляд, коли радість несе сонячний диск,
Ти, для якої наготовано кадильницю, Щоб ти черпала з неї радість, Звільни мене від гріха та прости провину мою…

Замовк.

— Яку провину? — спитала вона шепотом, здивована власним голосом; у ньому звучала нотка ще не усвідомленої радості.

— Що я зважився підняти очі на Неї, Пані Світла.

Настала мить тиші, — вони дивилися одне на одного, наче вперше побачились, а, хоча їх розділяв лише стіл, насправді була то незмірна відстань, відстань між божественним утіленням Гора та людиною, зліпленою із земного мулу.

— Хто ти, Сен-муте, і звідки ти взявся у Золотому Домі[32]?

— Я кулька гною.

— Мій батько, Амон-Ра, кулькою гною називав скарабея, а хіба ж скарабей не є символом Ра?

Ступила крок до нього. Він ніколи досі не бачив її такою, у нічному одязі з тонкого льону, без перуки на голові, лише з гладеньким, обрізаним, як у хлопця, чорним волоссям.

Хат-ше-псут лагідно простягла до нього руку і взяла його долоню. І, так тримаючись, вони пішли через порожні зали, галереї, колонади і коридори, туди, куди вела цариця.

На Сен-мута посипались найвищі палацові посади і придворні титули. Він став Наставником Саду Амона, Наставником Полів, Підчашієм Царського Дому, Наставником Дому Червоної Корони, Наставником комор Амона та Опікуном доньки фараона, царівни Нефру-Ра. Ця остання посада змушувала робити припущення, що Хат-ше-псут бачила свою доньку як майбутнього фараона Єгипту. Натомість Тотмес, син Тотмеса Другого, зведений брат Нефру-Ра, пасерб і небіж Цариці, був одданий на військовий вишкіл, спершу у Фівах, потім до однієї з прикордонних твердинь. Кажуть, що хлопець благав дозволу зустрітися з Хат-ше-псут; хотів порозмовляти з нею про своє майбутнє. Але Хат-ше-псут відмовила. Доля Тотмеса була вирішена: він мав стати офіцером, можливо, воєначальником, але триматися осторонь від Фів та влади.

— Я хотіла б влаштувати похід. Далекий похід, дальший, ніж до четвертої нільської катаракти і дальший, ніж до провінції Нійя, — сказала Хат-ше-псут Сен-мутові.

— Це буде військовий похід?

— Ні. Мирний, — наскільки можливими є мирні походи.

— Куди?

— До Пунту.

— Ще ніколи нога єгипетського воїна не дісталася Пунту.

— Але туди допливали єгипетські кораблі. Під час панування п’ятої династії відбувся похід до Пунту. Привезли звідти вісімдесят тисяч мір мирри, шість тисяч мір сплаву золота і срібла та кілька тисяч стовбурів гебанового дерева.

Невдовзі герольди сповіщали на площах, що Фараон Півночі та Півдня, Син Сонця, Дарувальник Літ, Богиня