Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Я б вибачилась, але мені не соромно, — засміялася дівчина і зникла геть, — десь я його зустрічала… — подумала Тереза, якій зараз, проте, зовсім не хотілося замислюватися над такою дурницею, яка незабаром вивітрилась з її голови, як вивітрюється аромат дешевих парфумів.

Проїжджаючи біля булочних, дівчина вдихала аромат свіжої випічки, котрий кружляв на цьому пустинному тротуарі, і подумала, що було б не погано перекусити, як тут вона втратила кермо і зрозуміла, що падає. З дитинства здібна у математичних науках, Тереза розрахувала, що траєкторія її падіння припадає прямо на парубка, що так безтурботно йде тротуаром з іншої сторони.

— Побережіться! — заверещала вона, ледве здержуючи сміх, який сьогодні так і лився з її вуст, чи то з причини, чи без неї.

— Боже милостивий, — лише встиг сказати юнак, на якого, мов з неба, але з горизонтального боку впало щось, що давилося зі сміхом.

— Та встань же ти з мене! — запротестував юнак, — дякую, що хоч не в калюжу.

— Вибач, я не навмисне.

— Ну і ранок сьогодні, то якась скажена на велосипеді обляпала, інша — повалила з ніг… Я звісно розумію, що дівчата від мене втрачають розум, але, дівчино, контролюйте свої гормони!

— Не такий ти вже й красунчик. Так, посередність, чесно кажучи… — добродушно мовила Тереза.

— Ні, ну нормально?! Спочатку збила з ніг, а зараз дражниться. Тебе не бентежить, що ми досі сидимо на асфальті?

— Ні, а тебе, що тривожить?

— Не хочу здатися ніженькою, але, так, тривожить. Я бачиш не звик на асфальті розлежуватись, — хлопець піднявся і галантно подав руку Терезі, — Андрій, — на що та зневажливо фиркнула, але допомогу прийняла, — не забилась? — занепокоївся новий знайомий.

— Все нормально.

— Та це ж ти мене сьогодні обльопала біла магазину! — впізнав Андрій.

— Здаюсь — здаюсь: мене викрито. А я думаю: допатрає чи ні, — засміялась Тереза, підіймаючи велосипед, для якого перша за довгі роки зустріч з хазяйкою, виявилась болісною і залишила по собі погнуте кермо.

— Мені треба йти, сподіваюсь, сьогодні я тобі більше неприємностей не принесу, — мовила Тереза збираючись вже розпрощатися.

— Куди це ти? Я як потерпілий маю право, хоч би на увагу з твого боку. Тому пропоную прогулятися парком, недаремно ж доля нас звела тут.

— Навіть не знаю, я поспішаю на зустріч з подругою… Хоча насправді в мене є ще півгодини, але чому я маю гуляти з незнайомцем, лише тому, що збила його з ніг?

— Дійсно. Не логічно ж як виходить! — вдавано образився Андрій.

— Ну гаразд вмовив.

— Знаєш, я в дитинстві мріяла стати пожежником, — мовила Тереза.

— А я мріяв про роботу медсестри, от саме медсестри, не медбрата, а медсестри, ти розумієш!? — розсміявся Андрій

— Не смійся, дурний, над мріями жартувати не можна, навіть над своїми, — суворо мовила Тереза.

— Ти завжди така товариська?

— Ні, тобі просто пощастило зустріти мене в доброму гуморі. Частіше всього я поглядом пускаю блискавки, і в мене ще пар йде з вух.

— Та ти грізна.

— Що є, то є.

— Андрію, а ти ніколи не замислювався, що було б, якби ти не народився?

— Мене часто відвідують думки значно дурніші та глобальніші. Але, мені здається, не було б нас — був би хтось інший, хто виконував би таку саму функцію. Хоча всі ми особливі, незамінних немає. Я коли переходжу дорогу, вдивляюсь в обличчя перехожих, що йдуть назустріч. У кожного за очима свій тягар щоденної тяганини, рутинних проблем. У кожного свої нездійсненні мрії і свої цілі, яких вони, як правило, не досягають, що виправдовують не везінням чи корупцією. Їх зовсім не хвилює те, що вони марнують життя на не суттєва, що вони не здатні працювати на повну. Вони не горять бажанням вписатись у пам'ять, зробити світ навколо себе кращим. Вони просто на просто не горять. У цьому катастрофа сучасності.

— Декілька днів тому я відправила заявку на отримання гранту в танцювальній школі. Довго я відмовлялася навіть спробувати, але тиждень тому, коли все було зроблено, я зрозуміла як вдячна тим людям, хто підштовхнув мене до дії. З того моменту я втратила усілякий спокій. Я постійно думаю про навчання у цій школі, про цей шанс не лише вдосконалити свої здібності, а про цей шанс на нове життя. У житті я завжди ставила собі певні цілі, часто досягала їх, ще частіше — ні. Але в мене ніколи досі не було мрії, яка б заполоняла весь простір моїх думок, змушувала б мій пульс пришвидшуватися у мільйони разів, від якої б хотілося прокидатися зранку і дихати. Не знаю чи виграю я у цій сутичці з долею, а якщо і виграю — чи вистачить в мене сили та духу взяти з цієї можливості усе до останнього подиху. Іноді уявляю, як дізнаюсь, що я не пройшла… І знаєш, у ці моменти небо не падає, хоча як воно може залишатися глухим, коли вмирають мрії…? З’являється впертість йти далі, ставати краще, аби довести, перш за все собі, що ти