Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

його від свисту, що він лише спромігся похитати головою і збентежено роззирнувся. Довкола нього у вигляді групової скульптурної композиції стояли люди з заціпенілими обличчями та рухами. Батько був напіввипростаний, м’ясник — із високо піднятою ногою, оскільки збирався переступати ряд, що тягнувся позад нього, Райн — із роззявленим ротом і розгніваним обличчям. Роза й Понтус стояли впритул одне до одного, лаштуючись вийти, а пекар зупинився посеред проходу зі схиленою набік головою і тицяв рукою на двері. Решта зали мала не набагато кращий вигляд. Усі позавмирали в найчудернацькіших позах, здебільшого з широко роззявленими ротами, бо саме захлиналися сміхом.

А от на сцені свист, здавалося, ні на кого не вплинув, хіба що на бурґомістра Креспа, який теж закляк за своїм столом. Юнсон захоплено дивився на свисток, що висів у нього на шиї, й переможно оглядав залу.

Аж тут Фабіан помітив на собі чийсь погляд. Оксамитовий Лицар знов стояв на самім краю сцени й пильно його роздивлявся. Хлопець не міг одвести від чоловіка очей і відчув, як у нього по спині поволеньки забігали мурашки. Що це за тип? Хто він, власне, такий і чого він хоче?

Оксамитовий Лицар підняв руку і владно махнув нею Юнсонові. Оскільки на того свисток аніскілечки не подіяв, він зробив рух, щоб зійти з катедри. Зійти то зійшов, але навряд чи так, як собі уявляв. Зненацька цей довготелесий чорновбраний чоловік із гуркотом звалився на підлогу. Оксамитовий Лицар тут же кинувся до нього, і чари втратили силу.

Сидячи на підлозі сцени перед катедрою, пан футбольний суддя Юнсон заходився розплутувати свої шнурки, що були зв’язані в тугий вузол. Через незграбність від його гідности лишився самий пшик. Секретар поквапився на допомогу, але дарма.

Напевно, Фелікс вирішив проблему на свій копил. Оскільки він не міг дати про себе знати, йому довелося вигадати щось інше. Вдався до давнього трюку із зв’язуванням шнурків.

Фабіан похолов, коли побачив, як секретар метнувся до катедри. Очевидно, йому стало ясно, що там хтось причаївся. Він розсунув шторки. Ось тобі, Феліксе, й капець!

Секретар зник у катедрі. Було чути, як він там вовтузився і щось сердито вигукував. Потім вискочив ізвідти як ошпарений. У руці він тримав мантію хлопчика-хориста, замащену в липкий крем від марципанів.

— Чиє це? — крикнув він фальцетом. — Тут товклося якесь нахабне теля, що поцупило марципана й поглумилося зі спортивних черевиків пана Юнсона!

«Не теля, а ангеля», — подумав Фабіан. А тоді полегшено зітхнув і спробував голосно засміятися. Якби ж то тільки секретар знав! Однак, де подівся Фелікс?

Чорновбраний пан Юнсон і далі сидів на підлозі й безуспішно намагався розв’язати свої шнурки. Секретар налаштував звук мікрофона, що ненормально пищав, і заревів:

— Я збережу цю мантію як речовий доказ. Ми будемо шукати винуватця, а як знайдемо, то виключимо зі школи. У кожнім разі його родину до нашого навчально-тренувального табору ми не пустимо! Таких людей не мож…

Нічого більше він сказати не встиг.

М’ясник одним стрибком скочив на сцену. Він схопив секретаря за барки і стягнув із катедри. Потім вирвав у нього з рук мантію.

— Що ти телемешиш? — заволав він. — Хоч би чия вона була, але її власник не може сидіти на зібранні й водночас зав’язувати шнурки на черевиках у цього бовдура.

Юнсон підвів голову, ображено зиркнув у його бік. Фабіан помітив, що Франс перестав усміхатися.

— Ти сам повинен розуміти, що він не міг дременути звідси за такий короткий час. Якщо тут нікого немає, то від самого початку зібрання нікого й не було. Крапка!

М’ясник гупнув своїм дебелим кулаком по катедрі так, що та аж задзвеніла.

Секретар на крок відступив.

— Але ж шнурки не могли зав’язатися самі, — роздратовано бовкнув він. — Очевидно, там є люк або потайні двері.

М’ясник засунув голову між шторки. Було чутно, як він заходився обстукувати стіни. Потім висунув голову назад.

— Нічого, — сказав він. — Немає ані потайних дверей, ані люка. А тепер я пропоную вам із цим зараз же покінчити.

На цьому він обернувся спиною до всіх, що стояли на сцені, й сягнистою ходою зійшов униз. За ним оговтався Оксамитовий Лицар. У ньому раптом прокинулось якесь зацікавлення. Він швиденько підскочив до Юнсона, стягнув із нього черевики й став роздивлятися вузли. Йому явно не сподобалось те, що він побачив, тож він розлючено скрикнув і пожбурив черевики додолу. Юнсон навкарячки підвівся й поправив одяг, намагаючись знов повернути собі рештки втраченої гідности. Тоді в самих шкарпетках він посунув до катедри.

— Нам треба дотримуватися програми, — оголосив він трохи спокійніше, ніж раніше. — Зараз я надаю слово бурґомістрові міста Егонові Креспу, в якого є для вас грандіозна новина!

Знов запала глибока тиша, хоч у ніякий свисток ніхто не свистів. Аж тут Фабіан допетрав, що нікому нічого не запам’яталося, мовби та заціпеніла мить стерлася з людських голів. Одначе він, Фабіан, того не забув.

Кресп був чоловік середнього зросту і такий худий, наче все життя тільки те й робив, що недоїдав. Зараз він зійшов за катедру з виглядом добродія, що збирався роздавати дітям льодяники. А ще він, напевно, чекав оплесків, оскільки обвів залу поглядом, повним очікування. Проте ніхто йому так і не заплескав. Люди сиділи, згорнувши руки, й чекали.

Бурґомістр потасував свої папери, відкашлявся й розпочав:

— Вельмишановні земляки! Спершу я хочу подякувати вам усім за цю зустріч. Приємно бачити, що ви так переймаєтеся майбутнім своїх дітей. Для мене велика радість підтримати вас із двох причин. По-перше, найкращі хлопці нашого міста отримують пропозицію пройти прекрасну підготовку, яка принесе нам усім славу. А по-друге, наш улюблений храм стане ще величніший.

Люди здивовано перезирнулися. До чого це він хилить?

Кресп підняв угору купу паперів.

— Це ось контракти, підписати які вас просять для того, щоб «Фенвік & Юнсон» почали тренувати ваших синів. І я з радістю повідомляю, що за кожен підписаний контракт буде відправлено на реставрацію скульптуру ангела! Отже треба зробити так, щоб ми мали якомога більше підписаних контрактів.

Запала недовга мовчанка. Потім змішувач фарб нерішуче заплескав у долоні, наче був не зовсім певен, добре це чи ні. Поступово до нього приєдналися інші, й оплески охопили цілу залу.

Бурґомістр широко всміхнувся і, стоячи на місці, кивнув головою. Потім помахав стосом паперів та й ну заохочувати людей:

— Підіймайтесь сюди, підіймайтеся, та й усе швиденько залагодимо. Подумайте про дітей, і про скульптури в храмі, які пройдуть реставрацію. Це важливо задля нашого спільного майбутнього, і