Густав Майрінк - Білий домініканець

— Я так сумую за тобою.

Вона помалу посуває мене вбік, робить крок назад до лави, де ми зазвичай сиділи, і гладить її, заглиблена в свої думки.

— Що з тобою, Офеліє? Що ти робиш? Тобі боляче? Я тебе скривдив?

— Я хочу тільки… я хочу тільки попрощатися з улюбленою лавкою! Ти знаєш, хлопчику мій, ми тут уперше поцілувалися!

— Ти хочеш від мене піти? — раптом скрикую я. — Офеліє, Господи, цього не може бути! Щось сталось, а ти мені не кажеш! Невже ти думаєш, я зможу жити без тебе?

— Ні, заспокойся, мій хлопчику! Нічого не сталося! — вона тихо втішає мене і намагається посміхнутись, але, що місячне світло падає їй на обличчя, то я зауважую, що на очах у неї тремтять сльози. — Ходімо, мій дорогий хлопчику, підемо, твоя правда, ходімо в човен!

З кожним ударом весла мені стає легше на серці; що ширший простір, який відділяє нас од темних будівель, з їхніми мерехтливими, недремними очима, то надійніше захищені ми від небезпеки. Нарешті, з туману виринають кущі верби, що ними облямовано інший берег; річка заспокоюється і мілішає, і ми непомітно опиняємося під звислим гіллям.

Я витягую весла і сідаю поряд з Офелією на кормі. Ми ніжно обіймаємося.

— Чому ти журилася, моя мила? Чого сказала, що хочеш попрощатися з лавкою? Ти ніколи мене не кинеш, хіба ж не так?

— Якось-то має ж це статися, моє ти хлоп’ятко! І ця година дедалі ближчає… Ні, ні, зараз не треба сумувати… Можливо, до цього ще далеко. Нумо, викинемо це з голови.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Офеліє.

Мене давлять сльози, і до горла підступає клубок.

— Ти хочеш сказати, що, коли ти поїдеш в столицю і станеш актрисою, ми більше з тобою ніколи не побачимось? Гадаєш, я не тремтів день і ніч, уявляючи, як усе це буде? Я знаю точно, я не винесу цієї розлуки! Але ти сама сказала, що це станеться за рік, не раніше!

— Атож, звісно, за рік, не раніше.

— А під той час я неодмінно щось придумаю, щоб бути з тобою разом у столиці. Я впрошу свого батька, навколішках благатиму, поки він не дозволить мені вчитися там. А як стану на ноги й опаную якийсь фах, ми поберемось і ніколи більше не розлучимося! Хіба ти не любиш мене більше, Офеліє? Чому ти нічого не говориш? — питаю злякано.

За її мовчанням я вгадую її думки, і для мене це мов удар в серце.

Вона думає, що я занадто молодий і літаю у хмарах.

Я відчуваю, що це так, але не хочу… не хочу думати про те, що нам доведеться розлучитися! Я був би щасливий, якби ми хоча б на мить могли б повірити в те, що диво можливе.

— Офеліє, послухай мене!

— Будь ласка, будь ласка, помовч, — просить вона. — Дай мені помріяти!

Так ми сидимо, тісно притиснувшись одне до одного, і довго мовчимо. Човен, здається, несе течія і перед нами у ясному місячному промінні лине стрімкий піщаний берег.

Раптом вона тихенько здригається, наче збудившись від сну. Я гладжу її руку, заспокоюючи. Напевно, її налякав якийсь шурхіт. Ні з того ні з сього вона питає: «А що, коли ти мені дещо пообіцяєш, мій дорогий Христофоре?»

Я добираю слова, аби заприсягтися… я хочу сказати їй, що готовий заради неї піти на будь-які тортури…

— Пообіцяй мені, що ти мене… що, коли я помру, ти поховаєш мене біля нашої лавки в саду!

— Офеліє!

— Тільки ти можеш мене поховати і тільки в цьому місці! Ти чуєш? І більше ні душі, і ніхто не повинен знати, де я лежу! Чуєш! Я дуже люблю цю лавку! Я буду завжди там, я ніби чекатиму на тебе!

— Офеліє, прошу, не кажи так! Чому ти думаєш зараз про смерть? Якщо ти вмреш, я залишу цей світ разом з тобою! Хіба ти не відчуваєш…?

Вона не дала мені договорити.

— Христофоре, хлопченя ти моє, не питай мене, пообіцяй мені те, про що я тебе попросила!

— Обіцяю це тобі, Офелія, я присягаюся тобі в цьому, хоча не можу зрозуміти, до чого ти ведеш.

— Я дякую тобі, мій милий, милий хлопчику! Тепер я знаю, що ти справиш свою обіцянку.

Вона щільно притискається своєю щокою до моєї, і я відчуваю, як її сльози течуть по моєму обличчю.

— Ти плачеш, Офеліє? Відкрий мені душу, скажи, чого ти така нещасна? Либонь, удома тебе мучать? Прошу, прошу, скажи-но мені, Офеліє! З журби я не знаю, що мені робити, коли ти мовчиш!

— Так, правда твоя, не треба мені більше плакати. Тут так чудово, так тихо і святково — просто казка та й годі. Я невимовно щаслива від того, що ти зі мною поруч, мій хлопчику!

І ми шалено й палко цілуємось, аж голова йде обертом.

Сповнений радісної впевненості, дивлюся я в майбутнє. Звісно, так і буде! Все буде саме так, як я собі уявляв тихими ночами.

— Ти гадаєш, що будеш щаслива, коли станеш акторкою? — питаю її, у душі палаючи ревнощами. — Ти справді впевнена, що відчуватимеш себе на сьомому небі, коли люди плескатимуть тобі і кидатимуть квіти на сцену?

Я стаю на коліна перед нею. Вона склала руки на животі і в задумі споглядає поверхню води ген-ген.

— Я зроду не думала, що це добре, мій Христофоре. Як на мене, все це огидно, ось так виступати перед людьми, і вдавати якесь натхнення чи душевні муки, огидно, ось так приставлятися, і вже безсоромно переживати все це по-справжньому, щоб за хвилину відкинути маску й одержати винагороду. І робитиму це з дня на день, завжди в один і той таки час! …Мені здається, що я змушена буду торгувати власною душею, як дівчата торгують тілом…

— Тоді ти не повинна цього робити! — вигукнув я, і все в мені напружилося. — Завтра, зрана я поговорю з моїм батьком. Я знаю, він тобі допоможе. Я це точно знаю! Він має широку душу і ласкаве серце! Він не допустить, аби вони примушували тебе…

— Ні, Христофоре, не роби цього! — уриває вона мене спокійно і твердо. — Ні моя мати, ні я не хочемо, щоб ти робив це. Інакше загинуть усі її марнолюбні плани. Я її не люблю, і не дам жодної ради!.. Я соромлюсь її… — докинула вона напівпошепки, відвернувшись. — І це завжди стоїть між нами… Але мого… мого батька я люблю. Чому я маю приховувати, що він мені не