Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 3.3

— Насправді це гарний район, — неочікувано сказав він.

Ми з Асею здивовано втупилися в нього. Марк, в свою чергу, дивився тільки на дорогу. Він ж бо був за кермом.

— Ти серйозно? — перепитала подруга.

— Так. Спокійний житловий район. Тут гарно, чисто, неподалік є метро і супермаркети. До того ж більшість будинків — це новобудови, і ціни на житло доволі високі. Але щодо Лісопарку я згоден. Від нього я б тримався якнайдалі.

— От! Бачиш? Навіть Марку це анітрохи не подобається! Я не хочу тебе тут залишати! Мені снитимуться жахи, в яких тебе знаходять серед дерев!

— Кохана, — м’яко зупинив її Марк, — Я розумію, ти хвилюєшся за подругу, та Діана досить доросла та відповідальна, щоб зважувати ризики. Доказ тому — те, що ми зараз їдемо разом з нею, і знатимо людину, з котрою вона житиме, в обличчя. Давай не будемо квапитися з висновками принаймні до кінця зустрічі, гаразд? Якщо ми утрьох вирішемо, що цей чоловік не вартий довіри, ми поїдемо звідти.

Ася зітхнула. Не схоже, що вона заспокоїлася, проте все ж дослухалася слів чоловіка, і більше не намагалася переконати мене.

Я вдячно посміхнулася, бо і без того достатньо нервувала, і паніка подруги анітрохи не полегшувало мою задачу.

Доволі скоро ми під’їхали до високої новобудови. Вона дещо вирізнялася на фоні інших новобудов: панорамні вікна, доглянутий фасад, на який, ма, не пожаліли грошей. Крита парковка.

Певно, мені не варто було тому дивуватися. Врешті, якщо він міг собі дозволити замовити репліку відомої картини за такі гроші, то мав непогано заробляти. Навпаки, було б дивно, якби він жив в звичайному чи навіть старому будинку.

Перед паркінгом нас зустрів охоронець. Я навіть встигла дещо розхвилюватися, збираючись набрати номер Жданова. Однак про нас повідомили завчасно, тож нам не перешкоджали. Навіть посміхнулися, повідомивши, що на нас чекають, і підказали, що ми маємо піднятися на останній поверх.

Вочевидь мій замовник жив в пентхаусі.

Якщо в нього там ще джакузі чи басейн — я лишаюся, навіть якщо знайду в шафі чиїсь кістки.

Жартую. Хоча, якщо чесно, не дуже. Бо вже не пам’ятаю коли востаннє приймала ванну, а не душ. І, ні… Не тому, що ремонтна бригада поламала мені її, коли міняла труби. Хоча вони і були дуже близькі до цього. Просто я намагалася зменшити власні витрати, та і часу для спокійного прийняття ванни з моєю кількістю роботи було не те, щоб дуже багато.

Підіймаючись на ліфті, я відчувала суміш захвату і нервового збудження. Хоч це і не була наша перша зустріч, і цього разу з нами були присутні мої друзі і, якщо Артур дотримався свого слова, ще й нотаріус, та я однаково почувалася так, ніби це мій перший день у новому класі.

На щастя чи на жаль, коли двері ліфта роз’їхалися з м’яким дзвоном, я зрозуміла, що моєму замовнику належить не весь останній поверх, а тільки його половина.

Артур зустрів нас особисто, біля дверей у власну квартиру. Цього разу замість дорогого зеленого костюму на ньому були звичайні, хоча, мабуть, теж брендові джинси та футболка, та він однаково мав цілком пристойний, хай і більш домашній вигляд.

Помітивши мене, він посміхнувся.

— Діано, вітаю. Це, мабуть, ваші друзі? Я — Артур. Замовник. Дуже приємно з вами познайомитися.

Марк представився у відповідь і чоловіки потисли одне одному руки, а от Ася… Ася залишилася стояти на місці з широко розплющеними очима. Вона дещо зблідла, проте з напіврозімкнених губ не зірвалося жодного звуку. А тоді почервоніла і насупилася.

Я здивовано переводила погляд з неї на Артура, намагаючись зрозуміти що відбувається, а тоді спитала:

— Ви знайомі?

На відміну від подруги, Артур не виглядав збентеженим чи здивованим цією зустріччю. І я була не єдиною, хто це помітив. Бачила, як напружився Марк, і…

Це був недобрий знак. Дуже недобрий.

Я майже чула, як моя можливість повернутися до малювання та заробити гроші розбивається на друзки.

А тоді Артур відповів:

— Не зовсім, адже ми не називалися. Ми бачилися в літаку трохи більше року тому. Ви та дівчина, що плакала, правильно? Радий бачити, що зараз з вами усе гаразд.

Я кліпнула.

Літак? Сльози?

Невже…

Трохи більше року тому, перед Різдвом, Ася була змушена полетіти з країни через колишню Марка. Та шантажувала і майже викрала її, намагаючись розлучити їх, і наробила багато іншої гидоти… Це надто довга історія, аби згадувати її зараз. Та з розповідей Асі я знала, що в літаку, в мить відчаю, до неї раптом заговорив якийсь дивак і запропонував їй паперову хустинку.

Невже це був він?

Ася повільно кивнула, не зводячи зі Жданова підозрілого погляду.

— Так. Світ тісний, — погодилася вона, а тоді кинула на мене погляд, котрий я не змогла прочитати. Та я не мала сумнівів у тому, що нам ще доведеться усе це обговорити.

Я і сама розуміла, що це надто дивний збіг, щоб просто проігнорувати його. Проте…

Він ніби не шкодив їй? До того ж, коли заарештували колишню Марка з усіма, хто був якось замішаний у брудних справах, ім’я Артура ніяк не фігурувало, інакше він би перед нами зараз не стояв. Та й Марк перевіряв його перед цією зустріччю, і, певно, не знайшов нічого підозрілого. Тож… Мабуть все гаразд?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍