Вилки Коллінз - Жінка у білому

він його й залишив, заповідати йому було нічого, бо все багатство, успадковане ним від дружини, поглинули кредитори. Оскільки дітей у сера Персіваля не було, маєток мав успадкувати далекий його родич — син двоюрідного брата сера Фелікса Глайда, який нині командував кораблем Англо-Індійської компанії. Спадок, що діставався йому так несподівано, був обтяжений боргами, але сам маєток із часом, якщо капітан буде бережливий, може принести йому добрі статки, тож на схилі віку він міг стати багатою людиною.

Хоч як мене терзала думка про якомога швидше повернення до Лондона, ці відомості, що підтвердилися в майбутньому, були самі собою цінні для мене й привернули мою увагу. Мені подумалось, що й цим виправдовувалось моє мовчання про підробку, яку вчинив сер Персіваль. Справжній спадкоємець, чиї права він узурпував, тепер мав успадкувати маєток. Прибуток від Блеквотер-Парку, по праву належний йому за всі останні двадцять три роки, небіжчик розтринькав до останнього гроша. Того прибутку вже було не вернути. Коли б я оголосив своє відкриття, це нікому не дало б ніякої користі. А продовжуючи мовчати, я приховував справжнє обличчя людини, яка шляхом ошуканства одружилася з Лорою. Заради Лори я волів промовчати. Заради неї ж, розповідаючи цю історію, я називаю всіх її учасників вигаданими іменами.

В Нолсбері я розпрощався із своїм випадковим супутником і зараз же пішов до мирового судді. Як я і сподівався, ніхто не з'явився з позовом проти мене. Необхідні формальності були дотримані, й мене відпустили. Коли я виходив із ратуші, мені вручили листа від містера Доусона. Він писав, що лікарські справи не дозволили йому приїхати, але запевняв, що радий надати мені всіляку допомогу, якої я можу потребувати від нього. Я тут-таки написав йому про свою щиру вдячність і про те, що шкодую про неспромогу побачити його й подякувати йому особисто, оскільки невідкладні справи змушують мене сьогодні ж повернутися до міста.

Через півгодини експрес уже мчав мене в Лондон.

II

 Було близько десятої години вечора, коли я доїхав до Фулема і розшукав дорогу в Гоуверс-Вок.

Лора й Меріан удвох зустріли мене в дверях. Мабуть, до цього вечора, коли всі ми троє знов опинилися разом, ми й самі не усвідомлювали, які міцні ті узи, що пов'язували нас. Ми зустрілися так радісно, ніби наша розлука тривала багато місяців, а не кілька днів. Обличчя Меріан було змучене й заклопотане. Як тільки я глянув на неї, я зрозумів, хто взяв на себе всі небезпеки і хто виніс на своїх плечах усі прикрощі, поки мене не було вдома. Лора виглядала незрівнянно здоровшою і веселішою, ніж раніше. Я зрозумів, що Меріан дбайливо приховала від неї вість про страшну смерть у Велмінгамі та справжню причину нашого переїзду в нове помешкання.

Очевидно, сам переїзд і звеселив і зацікавив Лору. Вона тільки й говорила, що Меріан надумала щасливу думку влаштувати мені сюрприз — переїхати з тісного, гамірного, багатолюдного кварталу в мирну, тіняву місцину за містом, біля річки. Вона мала стільки планів на майбутнє — говорила про малюнки, які повинна була закінчити, про нових покупців і замовників, що їх я знайшов у провінції, про шилінги та пенси, заощаджені її стараннями, і, показавши мені свого повного гаманця, гордо запропонувала мені зважити його на долоні. Для мене було радісною несподіванкою бачити, як вона погарнішала й поздоровшала за кілька днів моєї відсутності. Я до цього був зовсім не готовий! І всім цим невимовним щастям я завдячував мужності Меріан, відданості Меріан.

Коли ми з Меріан зосталися наодинці й змогли відверто про все говорити, я спробував висловити якось ту вдячність, те захоплення, що переповняли мені серце. Але благородна, великодушна Меріан і слухати не захотіла моїх похвал. Святе жіноче самозречення, що віддає все, не вимагаючи нічого взамін, спонукало її і цього разу відкинути всі думки про себе. Вона турбувалася про мене.

— Я була б написала вам докладніше, — сказала вона, — та у мене лишалася тільки хвилина до відправлення пошти. Вигляд у вас стомлений і змучений, Волтере. Боюсь, мій лист дуже стривожив вас?

— Тільки спочатку, — відповів я. — Але я заспокоївся, Меріан, знаючи, що можу цілком покластися на вас. Чи правдиві були мої побоювання, що цей несподіваний переїзд спричинений якимось новим підступом графа Фоско?

— Ваші побоювання були цілком правдиві, — сказала вона. — Я бачила його вчора і, що ще гірше, Волтере, — говорила з ним.

— Говорили з ним? Він довідався, де ми живемо? Він приходив до будинку?

— Так. Він прийшов до будинку, але не піднявся до нас нагору. Лора його не бачила, вона нічого не підозрює. Я розкажу вам, як усе це трапилось. Вірю і сподіваюсь, що небезпека вже минула. Вчора я сиділа у вітальні, там, на старій нашій квартирі. Лора сиділа за столом і малювала, а я ходила по кімнаті й робила лад. Проходячи повз вікно, я виглянула на вулицю. І там, на протилежному боці, якраз навпроти нашого будинку, я побачила графа! Він розмовляв із якимось чоловіком...

— Він помітив вас у вікні?

— Ні... Принаймні я думала, що не помітив. Мене так приголомшила його поява, що я не можу сказати з певністю, побачив він мене чи ні.

— А хто був із ним? Незнайомець?

— Ні, Волтере, знайомець! Трохи оговтавшись, я зразу ж його впізнала. То був директор лікарні для божевільних.

— Граф показував йому на наш дім?

— Ні. Вони собі розмовляли так невимушено, от ніби цілком випадково здибалися на вулиці. Я зосталась біля вікна, спостерігаючи за ними з-за фіранки. Коли б я обернулась, коли б Лора побачила моє обличчя!.. Хвалити Бога, вона заглибилась у своє малювання. Ті двоє швидко розлучились. Директор лікарні подався в один бік, а граф — у другий. Я почала вже сподіватись, що їхня зустріч була й справді випадкова, коли це побачила: граф вернувся, знов зупинився навпроти нашого будинку, дістав олівця, щось записав, а тоді перейшов вулицю і зайшов до крамниці під нами. Я метнулася повз Лору, кинувши їй на ходу, що забула щось нагорі, а сама хутенько спустилася вниз по східцях до першого майданчика й стала чекати — я була сповнена рішучості нізащо не пустити його нагору, коли б він захотів піднятись. Але він не зробив такої спроби. На східці з крамнички вийшла продавщиця і, побачивши мене, подала мені візитну картку — велику, тиснену золотом, із його ім'ям та гербом угорі. А внизу олівцем було написано: «Дорога