Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

ясновидом, чи людиною, обдарованою спроможністю спілкуватися з покійниками. Колись, як ще Місьо був у повиточку, їхали вони одного зимового дня відвідати Олесиного батька. Дорога була довга, майже все лісами, що безперервною смугою покривали велику частину околиці, де стикалися три повіти: перемишлянський, рогатинський і бережанський.

Падав сніг, коні бігли шпарко, вже ось видно здалеку коршму, де треба їм відпочивати. Старий погонич Данило рішуче заявив:

– І коням і дітям треба з’їсти й напитися, а також і нам, – Данилове слово рахувалось завжди дуже важливим, вирішальним.

Коні начебто розуміли, що вже недалеко обрік і вода, побігли ще шпаркіше.

Та знічев’я із-за кущів, що на підліссі, вийшла жінка, закутана в хустку, з якимсь клунком на руках. Станула напроти коней… Коні здригнулись, зупинилися й заіржали, а тоді нараз втихли. Від раптового стриму розкрилося личко заповиненого Міся. Його очка відчинилися й глянули прямо на жінку, а личко склалося у веселу привітну усмішку.

У тій же хвилині жінка теж усміхнулася, кинула клунок, з якого висипались горіючі головні на сніг… і зникла. Зникли теж головні, лише сніг на тому місці стопився…

– Дух Святий при нас! – злебеділа Олеся.

Старий Данило зняв шапку, отець Микола широко перехрестився…

Коли спитали в коршмі про цю з’яву, почули розповідь про одурену дівчину, котра із пімсти за зраджену любов підпалила хату, де якраз відбувалось весілля віроломного полюбовника з иньшою. Усі геть згоріли, бо дівчина підкотила під двері каміння й бервена, ніхто й не міг вийти… Ця подія сталася чи не двісті років раніше, про те розказували знову й знову. Було повір’я, що треба тій дівчині так довго покутувати, поки не побачить личка маленького хлопчика з усміхненими очима.

Про тую з’яву о. Микола і Олеся почали згадувати багато пізніше, коли вже діти дещо підросли та коли знову сталась їм пригода в тих самих лісах. Тим разом, як знову їхали до Олесиного батька святкувати його іменини, несподівано спостерегли тічню вовків на узліссі. Вовки пустились впоперек, щоб відразу допастись до коней. Отець Микола станув прямо на санях та заспівав пісню «О, хто-хто Миколая любить»… Пісня взивала помочі у святого Миколая, помічника людям від всякої напасти. З другого боку вийшов з-поміж дерев вдягнутий в кожух і кучму якийсь старший чоловік. Махнув на вовків своєю довгою палицею, вовки завернулись та й побігли геть… Ніхто, окрім Міся, не зауважив того чоловіка, дивувались, що вовки нараз покинули свою погоню. Місьо мовчав, аж поки не доїхали до придорожньої каплиці, присвяченої святому Миколаєві, та не зупинились на хвилинку, щоб дати коням передихнути. Місьо і його два брати зіскочили із саней, підійшли ближче до каплиці, де якийсь саморобний маляр намалював святого як звичайного старшого чоловіка в кожусі й хутряній шапці, з палицею в руках… Тоді Місьо, якому було вже яких шість літ, скрикнув:

– Тут той чоловік намальований, що махнув на вовків палицею! Я видів його під лісом.

Отець Микола зібрав ще раз усіх і знову заспівали пісню святому Миколаєві, тим разом дякуючи за вибавлення від вовків.

По тій пригоді лишилась у батьків якась певність, що Місьо виросте з окремим даром бачити більше, як всі иньші. Кожний рік, до речі, приносив ще більше потвердження такої певности.

Ось помер, чи як тоді казали – «переставився» – старий Данило. Декілька місяців потому бачив його Місьо поміж улюбленими лошицями. Не тільки бачив, ба навіть розмовляв з ним про молоденьких щойнонароджених лошаток.

Декілька разів під час всенічної відправи в церкві зустрічав Місьо померлих вже церковних братчиків, усміхався до них та перекидався кількома словами. Такі й подібні зустрічі з померлими ставали самозрозумілі. Про те вже говорилось зовсім відтверто, не роблячи з того якоїсь небувалої події…

Михайло мав вже вісімнадцятий рік, коли одного дня несподівано приїхав додому та довго умовляв батька, щоб уважав на себе, не перепрацьовувався, не простудився. Чому він так остерігав батька, показалось за кілька тижнів. Від несподіваної простуди до трьох днів помер о. Микола…

Все докорінно змінилося. Олеся мусіла покинути велике й гарне приходське господарство, велику хату, а передусім незалежне життя господині – їмості. Переїхала з дітьми до Львова. Там старалася влаштуватися та дати дітям належну освіту. В тому помогли їй свояки о. Миколи – Туркевичі. Олесині свояки, Онишкевичі, вже стали перекинчиками, хотіли начебто помогти «вдові з дрібними дітьми», то записали Міся кінчати гімназійну науку в польських монахів, щоб перехопити дуже талановитого хлопця до себе. Але Михайло був не з тих! Він виразно заявив, що піде до української школи, куди вже ходять йому знайомі хлопці, гарні й добрі, веселі, цікаві.

– Ті хлопці будуть мені рідними свояками, – казав. Так і сталося. Хлопці одружилися з Михайловими сестрами, стали як і він, священиками, працювали для свого народу. Їхня приязнь і товаришування тривали аж до смерті.

ІІ

Розмови й зустрічі Михайла з духами померлих відбувалися впродовж його життя. Ставалось це несподівано. Михайло завжди думав, що вже ось, слава Богу, позбувся цього дару чи радше обтяження.

Але такі зустрічі з покійниками продовжувалися, як і часом обзивалася здібність ясновидіти події на якийсь короткий час наперед, або і в ту саму хвилину, коли ставались десь далеко.

Він передбачив, коли трагічно помре від скруту кишок його старший брат, а від запалення легенів – молодший, коли від недомоги серця згасне його молоденька сестричка, коли пошесть забере в одному тижні двоє дрібненьких діточок сестри Стефаниди, коли далеко від дому згине від тифу наймолодша сестра, коли майже водночас із нею помруть найстарша і середуща сестри. Багато років пізніше передбачить теж смерть найменшого брата на залізничній станції в дорозі до Міся…

ІІІ

Розмовляв з духами Михайло часто. Духи приходили до нього як звичайні живі люди, в різних порах дня, раннім ранком, по полудні, вечором – зрідка вночі.

Ось Місьо, тепер вже отець Михайло, вибрався з ранку до церкви. День був весняний, доріжка до церкви поміж квітниками. На доріжці гарно зодягнена, усміхнена жінка.

– Прошу отця, тут до вас за яку годину прийде мій чоловік, треба йому порадити, щоб не відбирав сина зі школи в половині науки. Син має вчитися, вийти в люди, – скоро промовила. – Отець мене не знають, ми не звідси, але ми всі добре вас знаємо.

І вже не стало видіння… За якусь то годину дійсно прийшов господар із сусіднього села порадитися щодо дальших студій сина та рівнозначно просити про поминальне Богослужіння за жінку, яка упокоїлася перед кількома тижнями.

Иньшим разом