Станіслав Стеценко - Війни художників

— Так.

— Дивно, — фюрер був байдужим до віри. — Церква працює, незважаючи на війну. А що в тому будинку? — порух стеком.

— Там тепер розташований Музей армії, де представлена ера Наполеона: демонструються похідна кімната імператора, його посмертна маска, сіро-коричневий сюртук, який він носив у засланні, й опудало улюбленого білого коня Наполеона.

— Зазирнемо, — сказав Гітлер. — Матимемо приємність доторкнутися до величі корсиканця.

Кинулися шукати ключі від музею. Ключів не було. Брюкнер запропонував вибити двері.

— Ні, — заперечливо махнув рукою фюрер. — У жодному разі. Це вже володіння великого француза. Німці не будуть турбувати його дух. Та й, урешті-решт, навіщо нам маска, сюртук. Йдемо до нього самого.

Гробниця імператора знаходилася в церкві Святого Єроніма, яка прилягала до Будинку інвалідів з двору.

— Це найкрасивіша церква Парижа, — сказав старий.

— Мотайте на вус, Шпеєр, — зауважив Гітлер, киваючи у бік старого. — Він знає, про що говорить.

— І найвища. Купол висотою 107 метрів, як і Ейфелева вежа, його видно з будь-якого району Парижа.

— Так і має бути! Місце, де його поховано, повинно бути помітним звідусіль, — зауважив Гітлер.

— Свого часу труна Наполеона, після урочистої похоронної церемонії, була установлена у каплиці Святого Єроніма до завершення робіт з реконструкції інтер’єрів. Роботи затягнулися на цілих двадцять років, так що сам архітектор Вісконті, автор проекту гробниці імператора, не дожив до їхнього закінчення.

Вони увійшли в церкву й відразу опинилися на широкій балюстраді. І побачили його. У фюрера захопило дух. Та виду він не подав. Лише, щоб опанувати себе, постукав стеком по долоні.

Гробниця була встановлена на постаменті, висіченому із зеленого граніту. Підставка й кришка саркофага — із цільних блоків червоного порфіру, підлога прикрашена мозаїкою із зображенням зірки з вибитими золотом назвами найбільших боїв, у яких перемогла наполеонівська армія. Ріволі, Маренго, Аустерліц, Фрідланд… Навколо гробниці стояло дванадцять крилатих Перемог, висічених з мармуру.

— 2 квітня 1861 року в присутності Наполеона III труна з тілом імператора була навічно замурована у саркофазі, — розмірено, ніби читаючи лекцію, розповідав старий.

— Що в гробниці, скелет? — жваво поцікавився Гітлер, не відводячи від саркофагу палаючих очей.

— Ні, тіло мало зачепив тлін. Воно лише висохло. Усередині саркофага тіло Наполеона, одягненого у військову форму командира гвардійців, до якої прикріплена широка стрічка ордена Почесного легіону. У ногах лежить трикутний капелюх. Для поховання було використано шість укладених одна в одну трун: перша із жерсті, інші — із цінної деревини, дві цинкові труни, труна з чорного дерева й дубова труна.

— Що там за напис? — стек указав напрямок. — Шпеєр, перекладіть.

— «Я бажаю, щоб мій прах спочивав на берегах Сени, серед французького народу, який я так гаряче любив».

— Фраза із заповіту імператора, — пояснив старий.

— Чому он та статуя Наполеона так дивно вдягнута? — продовжував допитувати його Гітлер. — Це ж він, я не помиляюся?

— Це — статуя Наполеона І в одязі римського імператора. Крім Наполеона, на території собору поховані майже всі його нащадки. Окрім сина, прах якого знаходиться в Австрії, — продовжував читати лекцію старий.

— Шпеєр, ви знали, що останки сина цієї великої людини досі знаходяться в Австрії? — Гітлер повернув голову до архітектора.

— Ні, мій фюрере, — той похитав головою.

Гітлер кілька хвилин мовчав, перекочуючись з носків на каблуки і з каблуків на носки. Всі також мовчали, спрямувавши погляди на нового господаря Європи. Фюрер обернувся:

— Якщо це так… Це треба з’ясувати. Негайно! Так от, я наказую вам, Брюкнер, і вам, Шпеєр! Особисто вам обом! Останки сина Наполеона мають бути доставлені сюди й поховані поряд з батьком! Це — дрібниця. Що ще я можу зробити для Наполеона? Хоча б це! А ви, Шпеєр, відповідаєте за те, щоб при перепохованні вся ця гармонія не була порушена. І… це вже стосується вас, Брюкнер, нехай Геббельс організує публікацію про цю подію в усіх французьких газетах. Нехай поїдачі жаб знають, що великий німецький народ шанує пам’ять найвеличнішого з французів.

Запала мовчанка. Гітлер, спершись на поруччя, ще довго дивився на гробницю згори вниз. Балюстрада була значно вищою за постамент, на якому стояв саркофаг. Гітлер подумки звернувся до Наполеона: «Бачиш, я прийшов до тебе. Кажуть, що моя перемога над твоєю Францією таке ж чудо, як свого часу були твої перемоги. Всі говорили, що я не мав шансів на успіх! Що я не розуміюся на військовій справі. Кретини! Я зробив усе проти правил і переміг! Бісмарк, Фрідріх Великий, ти… Раніше я й не смів порівнювати себе з вами! Але тепер все змінилося. Австрія, Чехія — то були політичні перемоги. Польща… Вони сказали, що це був випадок. Але тепер — Данія, Голландія, Бельгія, Франція, Норвегія! Це вже не випадок, а закономірність. Німеччина панує в усій Європі! І ще рано чи пізно я рушу на Схід і, обіцяю тобі, візьму реванш над Росією. Я зроблю те, що не вдалося тобі. Я об’єднаю Європу під своєю рукою. І, впевнений, вдячні нащадки побудують мені такий самий, а може, й більший, мавзолей».

Нарешті Гітлер повернувся до свити і сказав:

— Моя гробниця має бути побудована так, щоб людина не опускала, а піднімала до неї голову. Чуєте, Шпеєр? — з пафосом проголосив Гітлер, показуючи стеком, якої висоти має бути його гробниця.

— Так, мій фюрере! — відрапортував архітектор. Здається, його очі загорілися від вогню в очах Гітлера.

— Вважайте, що це частина мого заповіту. Їдьмо! — він стрімко пройшов крізь натовп.

На зворотному шляху кортеж зупинився на Єлісейських Полях, і Гітлер послав ад’ютанта дізнатися, якої ширини вулиця. Як це зробити, ніхто не знав, урешті-решт, двоє офіцерів виміряли вулицю кроками. Вийшло близько 100 метрів.

— Запам’ятайте, Шпеєр. Центральна вулиця нового Берліна має бути шириною щонайменше