Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

на місце чверть до одинадцятої і вирішив почекати в кафе навпроти. Рівно об одинадцятій подзвонив у двері. «Панів немає вдома!» — відказали мені. Квіти і лист вже було вручено Елізабет. Вона загадала мені передати, щоб я прийшов до неї в контору на вулиці Вольцайле. Тим-то я вирушив на Вольцайле. Так, Елізабет була там. Маленька табличка на дверях сповіщала: «Ательє Елізабет Тротта». Я сахнувся, побачивши своє прізвище.

— Привіт! — мовила моя дружина. А тоді докинула: — Дай-но, я на тебе гляну!

Я хотів поцілувати їй руку, проте вона не дала мені цього зробити, і вже цим мене збентежила. Це була перша жінка, яка не дозволила мені поцілувати їй руку, і це була моя дружина! Я відчув щось на кшталт того неприємного почуття, яке завжди охоплювало мене, коли на очі мені спадали аномалії й механізми, які виконують людські рухи, як-от клінічні божевільні або жінки, зображені до пояса. А проте це була Елізабет. У застебнутій догори зеленій блузці з виложистим коміром і довгою чоловічою краваткою. Обличчя її досі покривав ніжний пушок, я все ще впізнавав вигин шиї, коли вона нахиляла голову, і нервове постукування по столу міцними тонкими пальцями. Вона сиділа, відкинувшись назад, на простому канцелярському стільці з цитриново-жовтого дерева. Все тут було цитриново-жовте — і стіл, і рама картини, і облямівка на широких вікнах, і нічим не покрита підлога.

— Сідай хоч би на стіл! — сказала Елізабет. — Візьми сигарету. Я ще не повністю влаштувалась. — І вона розповіла мені, що все тут обладнала своїми руками. — Ось цими двома руками, — підкреслила вона і показала свої гарні руки. І цього тижня повинні ще доправити інші меблі й помаранчеві віконні гардини, адже помаранч і цитрина добре поєднуються. Врешті, закінчивши свою розповідь, — а вона й досі говорила своїм колишнім, трохи хриплуватим голосом, який я так любив! — спитала:

— Де ти весь цей час носився?

— Це не я носився, а мене носило! — заперечив я.

— Спасибі тобі за квіти, — зауважила вона. — Ти посилаєш квіти. А чому було не зателефонувати?

— У нас нема телефону!

— Ну що ж, розповідай! — сказала вона і закурила сигарету. Закурила так, як закурює багато жінок, відтоді мені довелося це не раз спостерігати: затиснувши сигарету в скошеному кутику рота, від чого обличчя набирає виразу тієї хвороби, яку медики називають «facies partialis», до того ж їй насилу вдавалося зображати безтурботність.

— Я розповім пізніше, Елізабет, — сказав я.

— Як хочеш! — відказала вона. — Подивися мою папку. — Вона показала мені свої ескізи.

— Вельми оригінально! — кинув я. У папці були ескізи чого завгодно: килимів, шарфів, краваток, кілець, браслетів, підсвічників, абажурів. Усе було якесь кутасте.

— Ти розумієш? — запитала вона.

— Ні!

— Куди тобі! — сказала вона і глянула на мене.

В її погляді був біль, і я відчув, що вона має на увазі нашу шлюбну ніч. На мить мені навіть здалося, ніби я відчуваю якусь провину. Але як я мусив це висловити? Раптом відчинилися двері і в кімнату впурхнуло щось темне, якийсь вітерець — молода жінка з коротким чорним волоссям, великими чорними очима, смагляво-жовтим обличчям і густим пушком вусів над червоним ротом з міцними білими зубами. З цією жінкою увірвалося щось незрозуміле мені. Я встав, вона присіла на стіл.

— Це мій чоловік, — оголосила Елізабет. Лише за кілька хвилин я збагнув, що переді мною була та сама Йоланта.

— Ти не знайомий з Йолантою Сатмарі? — запитала моя дружина. Таким чином я дізнався, що це знаменита жінка. Вона ще краще за мою дружину вміла малювати ескізи до всього того, чого конче вимагало ужиткове мистецтво. Я вибачився. Справді, ні у В’ятці, ні по дорозі туди не довелося мені чути ім’я Йоланти Сатмарі.

— Де старий? — запитала Йоланта.

— Має невдовзі прийти! — відповіла Елізабет. Йшлося про мого тестя. Незабаром «старий» справді прийшов. Побачивши мене, вигукнув своїм звичаєм: «А-а» — і обійняв мене. Він був здоровий і бадьорий.

— Вернувся живий-живісінький! — скрикнув він з таким тріумфом, ніби сам мене доправив додому. — Усе добре, що на добре виходить! — відтак заявив він. Обидві жінки засміялись. Я відчув, що червонію. — Ходімо їсти! — Скомандував він. — Подивись навколо, — сказав він мені, — все це я спорудив ось цими двома руками. — І він показав свої руки. Елізабет при цьому вдала, ніби шукає своє пальто.

Отже, ми пішли їсти, точніше кажучи, поїхали, бо ж у мого тестя, звичайно ж, був власний автомобіль з шофером.

— У наш звичний ресторан! — наказав він. Я не наважився запитати, який ресторан був для нього звичним. Виявилося, що це старий, добре знайомий мені ресторан, де я так часто сидів з друзями, один із тих старовинних віденських закладів, власники яких краще знали своїх гостей, аніж власних кельнерів, і де гість був не просто платоспроможним клієнтом, а священною особою.

Проте тепер усе змінилося: нас обслуговували незнайомі кельнери, які мене не знали і з якими мій тесть вітався за руку.

Був у нього тут і свій «особливий» стіл. Я був у цьому закладі геть чужий, чужинець із чужинців. Бо зала була мені добре знайома, друзями мені були шпалери, вікна, закурена стеля, широка зелена кахельна піч і на підвіконні — фаянсова ваза з голубою крайкою, в якій стояли зів’ялі квіти. Тільки обслуговували мене чужі люди і з чужими людьми сидів я і їв за одним столом. Їхніх розмов я не розумів. Мій тесть, моя дружина Елізабет, Йоланта Сатмарі розмовляли про виставки; вони збиралися випускати журнали, плакати, доскочити всесвітньої слави і бозна-чого ще! «Ми прихопимо і тебе з собою», — час від часу говорив мені тесть, а я і поняття не мав про те, куди це він збирається мене «прихопити». Справді, вже одне уявлення про те, що мене можуть «прихопити», краяло мені душу.

— Запишіть на мій рахунок! — крикнув тесть, коли ми упоралися з їжею. Цієї миті з-за стійки з’явився Леопольд,