Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

теж доказали непохитність у своїх принципових основах, отже нема підстав для ілюзій західньої політики, що ще може вдатися приєднати національно-визвольні сили до спільного фронту російських імперія-лістів. Але концепція Заходу одного протибольшевицького фронту з засади пристосована тільки до участи в ньому москалів і вона ні трохи не узалежнюється від становища визвольних сил поневолених народів. Одночасно можна ствердити, що ця концепція вийшла зі стадії експерименту та устійнилася як генеральна лінія західнього бльоку на цьому відтинку.

Ось такі наші ствердження. Одночасно мусимо з'ясувати теж і висновки з них, що їх роблять пляновики політики і стратегії західнього бльоку:

1. Усіх активних чи потенціяльних противників комунізму на підбольшевицьких теренах не можна звести до однієї спільної плятформи, в одні рамки протибольшевицької боротьби;

2. російські антикомуністичні елементи можуть стати, активним фактором у пляні протибольшевицьких, зокрема воєнних, дій західнього бльоку тільки тоді, коли Захід дасть для цього відповідні стимули своєю програмою, політикою та тактикою боротьби. Тому західній бльок, розраховуючи на російський антикомуністичний рух, мусить його вирощувати та живити;

3. національно-визвольні рухи поневолених народів становлять самобутній політичний і силовий фактор. Вони мають доволі власної життєвої снаги, щоб існувати і діяти незалежно;

4. хоч національно-визвольні сили не даються включити у західній плян одного фронту спільно з москалями, але їхня самостійна боротьба творить окремий фронт, який зв'язує і нищить сили спільного ворога й може завдати йому смертельний удар. Тому існування і дія тих сил є корисні, принаймні доти, доки йде світове змагання з большевизмом;

5. для Заходу немає небезпеки, що національно-визвольні рухи припинять свою протибольшевицьку дію в наслідок відсутности зовнішньої підтримки;

6. можливість зміцнити ці рухи і їхню боротьбу лишається для західніх держав відкритою і це питання вони можуть розв'язати кожночасно, відповідно до тактичної доцільности, зокрема у випадку війни з СССР. Це залежатиме від того, наскільки скріплення такого незалежного фронту з власною метою і дією буде, на їх думку, потрібне.

Оце і є заключний висновок, який, як виглядає, нормує ставлення західнього бльоку, зокрема США, до національно-визвольних самостійницьких змагань поневолених народів.

На цьому місці не розглядаємо доцільности політики і стратегії західнього бльоку у відношенні до підсовєтських справ. Нам іде про з'ясування самого фактичного стану, його причин, а теж про питання, наскільки він має познаки тривкости та які є вигляди на його зміну. Підсумовуючи цей розгляд, приходимо до висновку, що головна концепція західнього бльоку розраховує і ставить на російську карту, а національно-визвольні рухи трактує як побічний чинник. Вона ж устійнена і на час війни. Наші аргументи про недоцільність цієї концепції та її шкідливі наслідки для протибольшевицької боротьби не мають впливу на наставлення західнього бльоку, не зважаючи на їх об'єктивну слушність. Детермінація національно-визвольних рухів щодо незмінности їхньої протибольшевицької боротьби не дозволяє західнім державам висунути альтернативу: ставити на поневолені народи або на москалів. Примат протибольшевицького фронту та вимоги самостійної визвольної боротьби перед питанням взаємовідношення з Заходом не дає змоги тактично маневрувати, щоб добитися зміни в його наставленні.

Відповідаючи на головне питання, що принесла б війна поневоленим у СССР народам, — треба прийняти як першу можливість таку: національно-визвольні змагання мусять проходити самостійно, без підтримки західнього бльоку. А з цього висновок, що в такій ситуації сама війна не принесла б Україні та іншим поневоленим Москвою народам самостійности. Підтримка західніх держав для національно-визвольних рухів у цьому випадку обмежувалася б тільки технічним підсилюванням самої протибольшевицької боротьби, але без чинної прихильности до політичного змісту національно-самостійницьких змагань.

Однак розвиток війни може привести західній бльок теж до цілковитої зміни своєї лінії. Затяжність дуже важкої війни з СССР не дозволятиме західній стратегії легковажно ставитися до реальних і поважних протибольшевицьких сил та покладатися на проблема-тичні концепції і сумнівний фактор — російські антикомуністичні сили. Для нас найважливішим є те, що воєнна ситуація створить догідніші умови для розвитку нашої незалежної революційної боротьби та для творення таких фактів, які відповідають рації визвольної справи. А в війні реальні факти і діючі сили мають інше значення, ніж під час кабінетного плянування. Війна відкриває значно ширші можливості для ініціятиви та поважного впливу національно-визвольних сил не тільки в рамках власної відокремленої боротьби, а теж і в ширшому засягу, в розвитку цілої війни.

Передбачаючи корисніші для національного визволення умо-вини в 'самому процесі війни, ніж у стадії її підготови, мусимо мати на увазі теж гірші можливості, спричинені наставленням західнього бльоку. Можемо мати діло з намаганнями насильного насаджування на землях України нового московського режиму і ладу некомуністичного, але однаково імперіялістичного напрямку. Підтримка західніх держав, призначена на вирощення й активізацію російського протикомуністичного руху, може бути повернена московськими імперіялістами проти національно-визвольних рухів, замість проти большевиків. Таким чином утворився б другий російський фронт проти самостійницьких змагань поневолених народів, цим разом фронт підтримуваний західніми державами, як це було сорок літ тому з Денікіном, тільки у зміненій формі.

В цьому розгляді застановляємося не над здогадними теоретичними можливостями, тільки над можливим розвитком і наслідками тих засновків, які вже існують і проявляються в політиці західніх держав. Серед них одні є сприятливі, інші — некорисні для національно-визвольних змагань. Ми не можемо керуватися своїм суб'єктивним наставленням чи бажанням й одні можливості узгляднювати, а інші поминати без уваги. Теж нема певного крите-рія для того, щоб їх посортувати на більш і менш реальні; засади логіки розв'язки не дають. Те все, що сьогодні існує в засновках, може в майбутньому далі розвинутися, якщо тому сприятимуть обставини.

Які ж робимо заключні висновки щодо вартости війни для національного визволення і яку маємо зайняти поставу в цій справі? Відповідь на ці питання можна зформулювати найпростіше ось так:

1. Сама війна між західнім і большевицьким бльоками не принесли б національного визволення поневоленим народам. Державна самостійність народів уярмлених в СССР не входить у концепцію Заходу і сама його перемога у війні з большевизмом не перерішує падіння російського імперіялізму;

2. така війна створить корисніші умовини для визвольної боротьби поневолених народів, ніж мирна ситуація;

3. з розвитком війни національно-визвольні рухи можуть мати проти себе нові фронти;

4. національно-визвольні рухи мусять використати воєнні обставини і розвинути власну протибольшевицьку боротьбу, зокрема збройну, в такій натузі і в таких розмірах, щоб у найвідповід-нішій ситуації підняти революційний зрив цілого народу, знищити ворожу окупацію та закріпити свою державну самостійність;

5. генеральна напрямна для поневолених народів у всіх етапах розвитку війни: творити власну революційну, збройну силу, займати активну поставу супроти всіх воєнних подій на своїй землі, як ворожого, так і приязного характеру, виявляти власну ініціятиву і творити довершені факти, згідно з рацією