Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

я. — Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?

Усікава трохи нахмурився — мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.

— Так-так… Я також хотів би з вами побалакати. Неквапом… Правду кажу. Та, знаєте, мені треба заїхати в одне місце. Словом, маю невідкладну справу. Тому сьогодні не вдасться. То, може, іншим разом, га?

Я коротко хитнув головою.

— Зовсім недовго, — проказав я, не спускаючи з нього очей. — Розмова багато часу не забере. Я розумію, що вам ніколи. Однак «іншого разу» може й не бути. Ви так не думаєте?

Усікава легенько кивав головою, ніби розмовляв сам із собою, потім згорнув журнал у трубку і запхав у кишеню пальта. Секунд тридцять він обраховував щось у голові й нарешті сказав:

— Гаразд. Домовилися. Зійдемо на наступній станції, вип’ємо кави й півгодини поговоримо. А з невідкладною справою якось викручуся. Виходить, нам судилося тут зустрітися.

Ми зійшли з електрички на станції Таматі й, опинившись на вулиці, заглянули в першу-ліпшу маленьку кав’ярню.

— Правду кажучи, я не мав наміру з вами ще раз зустрічатися, — почав Усікава, коли принесли каву. — Бо, що не кажіть, усі справи вже закінчено.

— Закінчено?

— Річ у тому, що чотири дні тому я перестав працювати для Ватая-сенсея. Сам попросив звільнити, і він одпустив мене. Я вже давно про це думав.

Знявши шапку й пальто, я поклав їх на сусіднє крісло. Хоча в кав’ярні було душно, Усікава не роздягався.

— Он чому ніхто не озвався, коли я вчора подзвонив вам у контору, — сказав я.

— Правильно. Телефон відключили, контору закрили. Якщо виходити, то краще якнайшвидше. Страх не люблю зволікати. Тож я тепер вільна, нікому не підвладна людина. Так би мовити, поза штатом, або, іншими словами, — безробітний, — проказав Усікава, усміхаючись, як завжди, самими губами. Очі залишалися холодними. Додавши в чашку вершків і цукру, він розмішав каву ложечкою.

— Ну що, Окада-сан? Хочете, напевне, спитати про Куміко-сан? Де вона й, що робить? Правильно кажу?

Я кивнув:

— Але спочатку хотів би запитати, чому ви раптом пішли від Нобору Ватая.

— Вас справді це цікавить?

— Цікавить.

Ковтнувши кави, Усікава насупився і глянув мені в очі.

— Невже? Ну гаразд, розповім, якщо вже так хочете. Хоча нічого цікавого не почуєте. Правду кажучи, я від самого початку не збирався назавжди пов'язувати свою долю із сенсеєм, бігати за ним як собачка. Як я вже вам казав, коли сенсей виставив свою кандидатуру в парламент, до нього перейшов увесь виборчий округ і разом з ним — я. І це був непоганий перехід. Якщо судити об’єктивно, Нобору-сан мав набагато кращі перспективи, ніж його дядько. «Якщо й далі його справи підуть так само добре, то він стане великою людиною», — думав я.

А проте я чомусь не мав такого відчуття — сказати б, вірності, — що готовий піти за ним у вогонь і воду. Може, це звучить дивно, але зберігати вірність я вмію. Чого тільки не витворював зі мною старий Ватая-сенсей! Бив, ногами стусав, мав за ніщо. Молодий порівняно з ним — добра душа. І все-таки… як не дивно, Окада-сан, за старим я ходив куди завгодно, а от з молодим так не склалося. А знаєте чому?

Я здвигнув плечима.

— Скажу вам чисту правду: це тому, що ми з Ватая-сенсеєм у своїй основі схожі як дві краплини води, — сказав Усікава, добув з кишені сигарети, чиркнув сірником і закурив. Неквапливо затягнувся і так само повільно випустив дим. — Звісно, ми відрізняємось один від одного — і зовнішністю, і походженням, і головою. Нас навіть жартома не можна порівнювати. І все-таки, все-таки… Якщо нас трошки пошкребти, то стане зрозуміло, що ми — одного поля ягоди. Я відразу це збагнув — ніби в сонячний день наді мною раптом розкрилася парасолька: «Ой, та він прикидається інтелігентом, а насправді незрівнянний шахрай, якого світ не бачив!»

Е ні, не можна казати, що він ні на що не годиться, якщо шахрай. Окада-сан, світ політики — це своєрідна алхімія. Я не один раз бачив, як безглузді ниці бажання приносили чудові результати. Був свідком також протилежних випадків, коли велика благородна мета оберталася продажністю. А тому, чесно кажучи, невідомо, який із цих двох випадків кращий. У політиці головну роль відіграє не аргументація, а результат. Але Нобору Ватая навіть у моїх очах — повний негідник. До чого вже я шельма — і то перед ним як ліліпут. Мені його не перемогти. Я з першого погляду зрозумів, що ми один одного варті. Вибачте за грубість, що він, що я — один хрін. Розумієте?

Окада-сан, як ви гадаєте, що найбільше дратує людину, коли вона когось ненавидить? Коли бачить, як хтось легко отримує те, чого сам прагне, але не має. Коли заздрісно поглядає, як хтось заходить туди, куди йому — зась. І чим ближче такий щасливчик, тим сильніша до нього ненависть. Ось так. Для мене така людина — Нобору Ватая. Якби він це почув — можливо, здивувався б. А ви, Окада-сан, коли-небудь відчували таку ненависть?

Я справді ненавидів Нобору Ватая, але не так, як описав Усікава, а тому похитав головою.

— Так-от, нарешті, ми поговоримо про Куміко-сан. Одного разу сенсей викликав мене й доручив турбуватися про неї. Обіцяв віддячити, але про її складне становище не сказав нічого. Лише те, що вона — його сестра, що в неї не склалося життя з чоловіком і що живе окремо, сама. І що нездужає. Я довго виконував усе, що сенсей наказував. Щомісяця через банк оплачував оренду її квартири, підшукав нахожу служницю. Загалом усілякими дрібницями клопотався. Інших справ було чимало, а тому спочатку Куміко-сан мене майже не цікавила. Іноді говорив з нею по телефону, як була потреба. Та вона здебільшого мовчала. Як би це сказати… Здавалось, ніби забилася у куток кімнати й носа звідти не показує.

Усікава перервав розповідь, щоб випити води, зиркнув на годинник й обережно закурив нову сигарету.

— Але на цьому справа не скінчилася. Зненацька на горизонті виринули ви, Окада-сан. Виплила історія з домом повішених. Коли з’явилася ця стаття в журналі, занепокоєний Ватая-сенсей викликав мене й попросив розізнати, чи немає якогось зв’язку між вами й домом, згаданим у ньому. Він знав, що в таємних розслідуваннях я мав досвід, то, природно, цю справу доручив мені. Я взявся відчайдушно копати і докопався. Що було далі, ви самі знаєте. Знахідка виявилася дивовижною. Звичайно, я