Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

знову накотила пітьма, як та болотяна лихоманка, що часом відпускає тіло, але, зачаївшись десь у кістках, ніколи не покидає плоті. «Насправді ти на заході, — сказав йому Деаборн. — Душа такого, як ти, ніколи не зможе покинути заходу». Авжеж, то була правда, і він не потребував, щоб йому на неї вказував такий пуцьвірінок, як Вілл Деаборн… але щойно правда зірвалася з уст, він уже не припиняв думати про неї.

Довбаний Вілл Деаборн. Де він був зараз, він і пара його друзяк-чистоплюїв? У calabozo Ейвері? Джонас сумнівався. Там їх уже нема.

Нічне повітря струсонули нові вибухи. Чоловіки, що метушилися вранці через подвійне вбивство, куйовдилися на подвір’ї й тепер.

— Це найбільший святковий феєрверк на Жнива за всі часи існування світу, — тихо сказала Корал.

Не встиг Джонас відповісти, як у двері спальні загрюкали. А за секунду через поріг влетів Клай Рейнолдз. На ньому були самі джинси, більше нічого. Розпатлане волосся, безум в очах.

— Погані новини з міста, Елдреде. Деаборн і двоє інших шмаркачів із Внутрішнього світу…

Ще три вибухи, майже без перерви. Над палаючим полем Ситґо здійнялася в небо велетенська червоногаряча куля, розпустилася в повітрі, зникла. Рейнолдз вийшов на балкон і став між них двох, не помічаючи їхньої голизни. Широко розплющеними від подиву й недовіри очима він проводжав кулю поглядом, поки вона не щезла. Щезла, як і ув’язнені. Джонас знову відчув слабкість від мороку, що закрадався в його голову.

— Як вони вибралися? — спитав він. — Ти знаєш? А Ейвері?

— Ейвері мертвий. Помічник, який був з ним, теж. Їх знайшов інший помічник, Тодд Бріджер…. Елдреде, що там відбувається? Що сталося?

— О, це справа рук ваших хлопчаків, — сказала Корал. — Швидко ж вони розпочали свою власну гулянку, ге?

«На що вони наважаться?» — спитав Джонас самого себе. Питання було слушне — лише це зараз і мало значення. Вони вже натішилися капостями… чи лише почали?

І знову йому закортіло опинитися десь далеко звідси — подалі від Будинку, від Гембрі й від Меджису. Понад усе на світі йому хотілося бути за багато миль, коліс і ліг звідси. Він вийшов з-за Сховку, пірнати назад було пізно, і він почувався страшенно вразливим.

— Клай.

— Так, Елдреде?

Проте Рейнолдз не зводив очей з грандіозної пожежі на Ситґо і думками теж був там. Узявши за плече, Джонас розвернув Рейнолдза обличчям до себе. Його власні думки почали світлішати, набувати стрімкості, відзначаючи деталі. Він полегшено зітхнув. Моторошне темне відчуття приреченості помалу розтануло і зникло.

— Скільки тут чоловіків?

Рейнолдз замислено набурмосився.

— Тридцять п’ятеро, — сказав він. — Можливо.

— Скільки з них озброєні?

— Револьверами?

— Ні, плювачками, кретине.

— Либонь… — Рейнолдз насупився ще сильніше. — Либонь, дюжина. Себто з боєздатними револьверами.

— А великі цабе з Асоціації ще тут?

— Думаю, так.

— Приведи Ленґіла і Ренфру. Принаймні будити їх тобі не доведеться. Всі вже на ногах, і більшість он там, — Джонас повів великим пальцем у бік подвір’я. — Накажи Ренфру готувати передовий загін. Озброєний. З восьми чи десяти людей, але п’ятеро теж згодяться. Запряжи у відьмин візок найсильнішого й найвитривалішого поні. І скажи тому старому вилупкові Мігелю, що коли поні, якого він вибере, здохне дорогою, то його зморшкуваті старі яйця слугуватимуть йому затичками для вух.

Корал Торін коротко і хрипко розреготалася. Зиркнувши на неї, Рейнолдз перевів погляд на Джонаса, а тоді, не ймучи віри, знову витріщився на Корал — на її голі груди. Щоб подивитися на Джонаса, йому довелося зібрати в кулак усю свою силу волі.

— Де Рой? — спитав Джонас.

Рейнолдз підвів погляд.

— На третьому поверсі. З однією ціпою з покоївок.

— Дай йому копняка під зад, — наказав Джонас. — Нехай готує відьму до від’їзду.

— Ми від’їжджаємо?

— Якнайшвидше. Ми з тобою попереду, з хлопцями Ренфру, за нами Ленґіл з рештою загону. Нехай Геш Ренфру їде з нами, у нього є клепка.

— А як же коні на Крутоярі?

— До дідька тих довбаних коней! — На Ситґо пролунав іще один вибух, і знову у небо злетіла вогненна куля. Джонас не бачив темної хмари диму, що, напевно, знялася разом з вогнем, і запаху нафти не відчував. Східний вітер відносив їх подалі від містечка.

— Але…

— Виконуй наказ. — Тепер Джонас чітко розрізняв свої пріоритети в порядку першорядності. Коні посідали одне з останніх місць. Знайти коней Фарсон міг будь-де. Цистерни біля Скелі Вішальників були важливіші за коней, адже джерела нафти більше не було. Без цистерн Великі мисливці за трунами могли забути про те, щоб повернутися додому.

Втім, найважливішою була частка чародійської веселки, що належала Фарсону. Вона єдина була незамінною. Треба якнайшвидше передати кулю в руки Латіґо, щоб позбутися провини, якщо вона раптом розіб’ється.

— До роботи, — наказав він Рейноддзові. — Діпейп поїде слідом з людьми Ленґіла. Ти зі мною. Ворушися.

— А я? — спитала Корал.

Він простягнув руки і наблизив її до себе.

— Я не забуду про тебе, крихітко.

Корал кивнула і потягнулася до його прутня, забувши про присутність Клая Рейнолдза, який лупав на них круглими очима.

— Еге ж, — сказала вона. — І я тебе не забуду.

4

Коли вони тікали з Ситго, у вухах стояв дзвін. Їхній одяг трохи присмалило, але самі вони опіків не отримали. Шимі сидів за спиною в Катберта, а Капризний на довгому поводі трюхикав позаду.

Сюзен придумала, куди їм поїхати. Рішення було абсолютно очевидним, як і більшість рішень… коли вони спадають комусь на думку. Тож, незадовго до того, як ніч перед Жнивами поступилася ранку, вони вп’ятьох прибули до хижки в Поганій Траві, де кілька разів зустрічалися Сюзен і Роланд.

Розгорнувши ковдри, Катберт і Алан посідали на них, щоб роздивитися револьвери, які взяли в офісі шерифа. Там само знайшли й Бертову рогатку.

— Ці великого калібру, — Алан зазирнув у відкритий циліндр. — Роланде, я думаю, ми зможемо їх використати, якщо не буде проблем з віддачею.

— Хотів би я мати автомат того ранчовласника, — задумливо сказав Катберт.

— Ти ж у курсі, що Корт казав про таку зброю? — спитав Роланд, і Катберт розреготався. А разом з ним і Алан.

— Хто такий Корт? — поцікавилася Сюзен.

— Міцний горішок, до якого Елдредові Джонасу як до неба пішки, — відповів Алан. — Він був нашим учителем.

Роланд запропонував одну-дві години поспати — наступний день обіцяв бути важким. Припускати, що він міг стати для них останнім, якось не хотілося.

— Алане, ти слухаєш?

Алан чудово розумів, що Роланд запитує не про його вуха і не має на увазі, що він відвернувся, тож кивнув.

— Що-небудь чуєш?

— Поки що ні.