Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

в мені, і я втішив себе думкою, що Барановський не посміє до мене прийти і все само від себе забудеться, відтак і збережу я свою усамітненість, а в житті моєму нічого не зміниться. Але надвечір, коли я збирався залізти в постіль і запасти в солодке небуття, почув у передпокої дзвінок і змушений був піти відчинити. В передухідді стояв і кволо всміхався Барановський, був він такий несмілий та насторожений, що я зітхнув на повні груди і гостинно запросив його до себе, тим більше, що невдовзі перед цим приготував собі самовар. Я вгостив Барановеького чаєм з чудовим варенням, подарованим мені Охоцькою ще в часи нашого приятелювання, і дивився з німою жалістю, як намагається дотримуватися доброго тону цей учень – удома в нього звичаї, очевидно, прості. Ми почали бесідувати сердечно й відверто, і я вперше відчув, що з цим хлопчаком не маю властивої собі скутості, а розмовляю вільно, не намагаючись, як то чинив завжди, вразити співбесідника гострим словом чи насмішкою.

– Після гімназії вам треба йти в університет, – сказав я йому, – зрештою, це єдиний спосіб належно розвинути свої здібності.

Барановський сумно всміхнувся.

– Можу про це тільки мріяти, – сказав він, – бо моїх заробітків ледве вистачає, щоб прогодувати сім'ю. А поки брати виростуть, мені буде пізно думати про університет.

– То що ж думаєте робити після гімназії?

– Стати тим, чим був мій батько. В нього колись теж була мрія вчитися далі. Йому віщували вчену кар'єру, бо мав він незвичайний потяг до наук. Але довелося оженитися, з'явився, зрештою, я, а за мною й інші.

– Від чого помер ваш батько? – спитав я, співчутливо поглядаючи на співрозмовника.

– Від застуди, – смутно відказав хлопець. – Переходив Тетерів і провалився. Мені було тоді вісім років.

– Але все-таки ви не кидаєте гімназії?

– Така була його воля, – сказав Барановський. – Мене теж ваблять книги, і читання – найулюбленіше моє заняття. Але все менше й менше лишається на те часу, за репетиціями я ледве встигаю вивчити уроки…

Я придивився до свого співрозмовника пильніше. Був такий худий, що мені здалося, його плоть просвічується, і я бачу крізь неї протилежну стіну. На вустах лежала якась недитяча усмішка, ледь-ледь позначена на сухих і також синіх вустах, і я з жахом збагнув: хлопець уже заспокоївся. Вже ніколи не піддасться він юначому пориву і не вчинить жодного нерозважного вчинку, вже він не належить до химерного й іраціонального світу дітей – він уже наш! Він оспалий і старий, і стільки турбот у нього в голові про хліб насущний для себе й родини! Так триватиме доти, доки і він не провалиться на якомусь житейському льоду й не піде на дно, – в лісі це бадилина, яка засихає. Виросла там, де мало вологи й сонця, і мусить передчасно скинути листя, перетворившись у суху голу стеблину. За законами природи, я мав би радіти з того, що від його зникнення стане більше місця рослинам сильнішим та буйнішим, але щось у мені й справді почалося змінюватись: я жалів цього Здохляка.

– І ніхто не допомагає вашій родині? – спитав я.

– Трохи допомагає Микола Платонович Біляшівський, – сказав з якоюсь несподіваною гордістю Барановський. – Але тепер він сам зубожів, і ми не можемо приймати його помочі: обходимося самі. Микола Платонович обіцяв мені після закінчення гімназії допомогти влаштуватися на службу.

При згадці про Біляшівського його лице ожило, а усмішка стала бадьорішою: молодий він був і ще не розучився сподіватися.

На згадку про Миколу Платоновича все в мені скрижаніло. Знову я здибувався з цим химерним чоловіком, так наче заповзявся він на кожному кроці переходити мені дорогу. Зрештою, старий опускався вже нижче й нижче. Продав свій дім і поселився в малій комірчині в бідної вдови Лавровської, яка жила з того, що тримала на квартирі учнів гімназії. Біляшівський без будь-якої винагороди давав репетиції тим учням і навчав малолітніх дітей удови, його дивацтва почали виходити за пристойні межі, поступово він ставав у місті білою вороною, на зібраннях Біляшівський зробився напрочуд цікавим співрозмовником, особливо палко й гарно промовляв про потребу бути добрим у цьому житті. Я вислухав якось одну з його промов в поважному домі, де його поки що приймали, і пустив при цьому лицемірну сльозу, тішачи себе хоч би тим, що дуже непокоїться душа Біляшівського і їсть її якась ураза. Здається, самокатування давали цьому чоловіку втіху; був він мудрий й зумисне не афішував своєї добродійності, але й не чинив її таємно, через що я виснував, що він таки не проти був прославитися. Окрім того, він почав писати малоросійські сатири на місцеве панство, і ці сатири в певних колах мали успіх. Одне слово, це був дивак собі на умі, і, очевидно, все його добро чинилося задля того, щоб обілити своє минуле, а відома мудрість, яку любив повторювати Біляшівський, вичитавши її у старовинній книжці під назвою «Театрон», яку написав чернігівський архієпископ Іоанн, що «єдною без честі кого очерняет, многая вода з трудом тѣх не убѣляет». Його ж дії і були ота «многая вода», і я з тим більшим інтересом до нього приглядався. Він розшукав якусь бабусю, яка служила раніше гувернанткою, але від старості осліпла й жила в крихітній комірчині, ходячи на жебри. Одягав її й годував на свій рахунок, а особливо любив годинами з нею бесідувати – це приятелювання було так само блазнювате, як і все, що чинив тепер Біляшівський. Я не міг бачити в діях Біляшівського певної пози, хоч він, здається, намагався переконати себе, що чинить усе щиро…

Очевидно, я трохи дратувався, думаючи про Миколу Платоновича, через це випровадив якнайшвидше свого гостя; відчував, що все в мені починає закипати й бунтуватися. Недаремно так сталося, адже саме в цей час в'їжджав у Житомир фактор Іщинського, а з ним прибула й невидима частина мого єства, з якою я поспішив з'єднатися, і вже таке з'єднання вилікувало мене від зайвої чутливості, насталивши мою систему сприйняття; я знову здобув енергію діяти, мислити і стежити за перебігом подій… Я почекав, поки мій учень піде, а тоді вийшов і сам – манило мене непереборне відчуття, був певний, що в час прогулянки побачу щось важливе. Я не помилився, бо відразу ж уздрів на вулиці жіночу постать, яка поспішала, і миттю став її тінню – була то Охоцька. Вона йшла швидкою ходою, і її черевички на молодому сніжку дзвінко рипіли. Інколи вона озиралася, але вулиця була порожня і налита густими