Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Підіймай козацтво, а ми тебе піддержимо, — каже писар.

— Так сії наглядачі ляські в печінки в’їлися, що нехай їм усячина! — кажуть діди. — Нажени ти їх, сину!

— А то не маєте шаблі при боці? — питає Хмельницький. І до козаків, що прибилися до нього дорогою: — Хтіли з ляхами погарцювати? То їдьте мені зараз у кріпость і витніть залогу впень!

— А полону займати? — питає хтось із юнаків.

— Ніякого полону… виріжте їх, щоб і сліда не лишилося!

Як подалися молодики до городища, один поперед другого поспішаючи, один дід і питає:

— А в похід коли поведеш, сину?

— Не зараз, браття, — каже Хмельницький. — Зима насувається. Коли козак у степ вирушає?

— Навесні, як перша трава виросте! — кажуть козаки.

— Ото до першої трави нехай гуляють ляхи, а там як дамо їм гарту, — Хмельницький стиснув долоню в кулак, — то тільки пір’я з них летітиме!

Тут і Кривоніс із Морозенком до Михася підходять. В киреях і баранячих шапках обидва, в руках походні горять, з шаблями при боці.

— Ну що, — кажуть, — вернувся, козаче? Чули ми про твої фортелі! Таке ти там коїв, аж не вірилося.

Знов засоромився Михась.

— Та, — каже, — таланило мені… а ще ж і помагали всі!

— Надто ж чарівниця там одна — ой старалася!.. — каже Обух, підморгнувши.

Ще дужче зніяковів Михась і одвернувся.

— Чарівниці, вони такі! — каже Кривоніс, усміхнувшись під вусами. — Без них, козаче, не обійдешся. Правда, і з ними часом біда…

— А яка се? — питає Михась.

— А виростеш, то побачиш!

Як заїхав батько Хміль у кріпость і козаки посунули за ним, наче бджоли за маткою, характерник і каже:

— Хто куди, сину, а ми до хати! Бо я так зморився, що насилу в сідлі усиджу!

— А я вже сплю і кури бачу! — каже Михась.

І поправив конем по стежині, що п’ялася під кручу. Ось і криничку вже стало видно, і воряччя, що ним обійстя було обгороджене. Поприпинали вони коней у дворі, понапували, оброку завдали, та й заходять до хати. Озирнувся малий козак, і все таке рідне здалося йому в ній — і мисник, і лави, і образи на покуті, й та піч, де він спав ото, — наче він тут і вродився.

— Ну, — каже, — нарешті ми вдома!

Так хутко зима промайнула, що й не зоглядівся ніхто. Правда, й зими тої сливе не було: після Різдва така теплінь настала, що скидай кожуха, та й годі! Упали зливи, що світа за ними не видно було, і розгасло все, що коні по коліна западали, як виїжджали запорожці на степ. Балакали козаки між собою, що недарма воно: сам Господь знати дає, що ще трохи — і у похід пора вирушати.

А старий Хмельницький тим часом діло робив. Ще восени послав старшого свого, Тимоша, до турецького султана, щоб з’єднати його собі, як підуть запорожці на Польщу. І до кримського хана листи писав — прохав, щоб стали у помочі татаре, коли война буде, — й до короля, і царя московського, й до волоського господаря, і ще бознає до кого, бо діло то було таємне та хитре і не всі про теє звісні були. Як протряхло трохи, почали возити до кріпости збіжжя, порох, оливо, стада худоби приганяти, коней табуни й овець отари цілі — треба було і узброїти військо, й нагодувати добре. Виїде бувало Михась на той берег, щоб коней попасти, то насилу пропхається поміж товаром, стільки там його тирлувалося! Ревло усе те, бекало й іржало, аж пастухи ради не могли йому дати й гасали туди сюди верхи та кляли, на чому світ стоїть. А на пороні люду аж кишіло: почули козаки, що кошовий усіх скликає, і пливом попливли на Січ. Йшли і з лиманів, і з паланок[80] степових, і з Великого Лугу, і з волости самої, де на пасіках зимували та по селах. Вилазили з усіх нір, печер та бурдюгів,[81] аж дивно було, стільки їх нишком сиділо та дожидалося своєї пори! Були там і ті, хто з Павлюгою на ляхів ходив, і недобитки Остряницині, которі на Московщину повтікали, навіть часом діди заявлялися, що ще з Наливайком колись веремія в Україні крутили, — і одіж, і оружжя було в них старосвітське, що вже й не побачиш такого, а самі геть сиві були, хоч і кріпкі мов дуби.

От настав і Великдень уже, а за ним і Проводи. Як пом’янули козаки небіжчиків і провели душі хрещені ув Ир Дажбожий, стали всі оружжя рихтувати і купувати огневий припас. До кузні не добитися було, бо ковалі день і ніч коней кували, аж узялися звідкись цигани і поставили свої горна та кувадла у ярмарку — лиш тоді всі, хто хотів, шаблі та списи направили. А ярмарок був такий, що загубитися можна було у ньому!