Стівен Кінг - Острів Дума

по роз’їждженій дорозі, яку Аді називала Бульваром п’яниць, а потім і спуститися крутішою піщаною стежкою на пляж. Той голос підказав йому, що там сигара смакуватиме краще. Він зможе присісти на принесеній хвилями колоді, помилуватися вечірньою зорею, діждатися поки помаранчевий колір вицвіте до мандаринового і серед синяви вигулькнуть зірки. Затока дуже гарна в такому освітленні, нашіптує йому голос, навіть попри те, що початок його подружнього життя співпав з тим неприємним фактом, що Затока проковтнула двох сестричок його коханої.

Але, здається, там видніється щось ще цікавіше за вечірню зорю. Корабель. Старовинний, красивий — стрункий корпус, три щогли і пишні вітрила. Заковтнувши наживку, він піднімається з колоди і йде туди, де сухий пісок стає мокрим і твердим. Якийсь атмосферний ефект створює враження, ніби останній червоний промінь призахідного сонця світить прямо крізь корпус корабля.

Він якраз думає про це, коли долітає перший крик, відгукуючись срібним дзвоном в його голові: Емері!

А відтак і наступний: Емері, рятуйте! Донна течія! Відлив!

Отут він вже помічає дівчаток, і в нього підскакує серце. Воно злітає йому ніби аж під горло, а потім падає на місце, двічі підстрибнувши. Незапалена сигара випадає йому з пальців.

Дві маленькі дівчинки, однаковісінькі на позір. Вони в однакових сукенках і, хоча в цьому вицвітаючому освітленні Емері важко роздивитися кольори, він вгадує — одна червона, з літерою Л на грудях, а інша синя, з літерою Т.

Відлив! — Дівчинка з літерою Т зве, прохально здіймаючи руки над головою.

Донна течія! — Зве дівчинка з літерою Л.

І хоча жодна з них не виглядає такою, що ось-ось захлинеться, Емері не розмірковує довго. Йому заважає міркувати його радість, усвідомлення ним того, що це чудесна можливість, що, коли він з’явиться з близнючками, його до того відчужений тесть вмент змінить своє до нього ставлення. А срібні дзвони дівчачих голосів у його голові теж змушують його поспішати. Він кидається на порятунок, ось зараз він ухопить сестричок Аді і витягне їх на берег.

Емері! — Це Тесі, темні очі на порцеляново-блідому обличчі... а губи червоні.

Емері, швидше! — Це пора тягнеться до нього руками, з яких скрапує вода, а до щічок їй прилипли темні кучерики.

Він кричить — Я йду, дівчатка! Тримайтеся!

З розгону забігає у воду, ось вона йому по литки, ось по коліна.

Він кричить — Намагайтеся плисти! Так, ніби там, де вони стоять, їм не по стегна, а в ньому власного зросту шість футів і два дюйми.

Вода Затоки — все ще холодна в середині квітня — доходить йому до грудей, коли він врешті наближається до дівчаток, а коли вони хапають його своїми незвичайно дужими, як для малих діточок, руками, коли він вже наблизився достатньо, щоб помітити сріблястий відблиск їхніх полив’яних очей і відчути солоний запах мертвої риби, яким тхне їхнє струхлявіле волосся, тоді вже пізно. Він борсається, його крик радості звучить

благально, а далі, у боротьбі з відбійною донною течією стає спершу протестуючим воланням, а там й жахливим плачем, проте тоді вже зовсім пізно. Ці крики аж ніяк не лунають довго, їхні рученята вже перетворилися на холодні пазуристі лапи, вони все глибше встромляються йому в плоть, затягаюни його все глибше, і вода наповнює йому рота, втихомирюючи його крики. Він бачить корабель супроти останніх холодіючих жарин догораючого сонця і — як же він міг не помітити цього відразу? як він не міг здогадатися? — він розуміє, що це почвара, чумна посудина, корабель мертвих. Щось чекає на нього там, щось у хламиді, і він би заверещав, аби міг, але вже вода залилася йому в очі, і інші руки, голі кістки на дотик, змикаються на його кісточках. Чийсь кіготь зриває з нього черевик, відтак лоскоче йому великого пальця, ніби запрошуючи погратися у «Пішла свинка на базар»[386], а він тим часом тоне. Емері Полсон тим часом тоне.

19 — КВІТЕНЬ 1927 РОКУ

— 1 —

Хтось кричав посеред темряви. Долинало щось схоже на Хай він перестане верещати. Відтак пролунало важке гупання і темрява — спершу збоку, а потім позаду — освітилася темно-червоним сяйвом. Сяйво попливло у темряву попереду, мов клуб крові у воді.

— Ви його задуже сильно б’єте, — почувся чий голос. Може, Джека?

— Бос! Агов, бос? — хтось мене шарпав, отже я ще не втратив тіло. Можливо, це добре. Мене термосив Джек. Джек, а як його далі? Щоб згадати, мені треба думати бічними галсами. В нього прізвище, як у того, що на каналі «Погода»...

Мене знову шарпають. Ще сильніше.

— Мучачо! Ти живий?

Щось стусонуло мені в голову і я розплющив очі. Ліворуч від мене, з переляканим, задерев’янілим обличчям, укляк на колінах Джек. Переді мною, нахилившись, стояв Ваєрмен і тряс мене, мов бармен коктейль. На колінах в мене, обличчям вниз, лежала лялька. Охнувши від огиди, я пожбурив її подалі — от же, дійсно, бридкий дядько. Новін з паперовим шурхотом приєдналася до купи мертвих ос.

Раптом у пам’яті почали виринати ті місця, куди вона мене встигла завести: екскурсія пеклом. Стежка на Тінявий пляж, котру Адріана Істлейк (від чого аж бісився її батько) називала Бульваром п’яниць. Сам пляж, і жахливі події, що на нім відбулися. Басейн. Цистерна.

— Він розплющив очі, — промовив Джек. — Слава Богу. Едгаре, ви мене чуєте?

— Так, — відповів я хрипким, пискливим голосом. Я хотів їсти, але спершу хотілося чимось промочити палаюче горло. — Дайте пити, хто допоможе товаришу?

Ваєрмен подав мені велику пляшку води Evian. Я похитав головою:

— «Пепсі».

— Ти певен, мучачо? Може, тобі все таки краще води...

— «Пепсі». Кофеїну. — Не в цім полягала головна причина, але, як пояснення, вона годилася.

Ваєрмен відставив воду і подав мені «Пепсі». Вона була тепла, але я враз заковтнув півпляшки, відригнув і допив. Роззирнувшись, я побачив лише велику брудну залу і своїх друзів. Погано. Навіть жахливо. Рука в мене була затерпла — а тут я знову пронизливо її відчував — й тремтіла, ніби дві години поспіль вона важко працювала, але де ж тоді малюнки? Я перелякався — якщо малюнків нема, все в мене з пам’яті втече дуже швидко, як згадки про сновидіння після пробудження. А я заради цієї інформації ризикував чимсь більшим за життя. Я ризикував власним глуздом.

Як тяжко було зіп’ястися на ноги. Голову мені, в тім