Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

class="p1">— Ну, та, як по правді, то таки її, бо то її батьки купили. Але Янусь потім теж приклався. Одне слово, вони сперечалися, а той збуй стояв збоку. Але чи то вона дала йому знак, чи він сам так вирішив — підійшов до Януся і вхопив його за шию. Янусь смикнувся і вихопив з-під столу пістолет. Збуй відступив. Янусь гримнув на них, аби забиралися, і вони пі­шли. Якщо його вбили, то хіба на її замовлення. Якби не той пістолет, збуй би го задушив.

— Ну, добре, — сказав я, підводячись. — Якщо не маєте більше нічого додати, я піду.

Вона подивилася на мене якось дивно, мовби ще справді щось хотіла сказати, але, мабуть, передумала і провела до дверей. На порозі я озирнувся і запитав:

— Ви не палите?

— Ні.

— Але Томашевич палив.

— То й що?

— Вам то не заважало?

— Коли когось любиш, то нічого не заважає, — вона це промовила зі смутком і зиркнула на мене зі сльозами в очах. Мені хотілося її пригорнути до себе, відчути на своїх грудях ці великі пружні перса. Вона, мабуть, відчула цей мій порив і навіть зробила крок назустріч, дивлячись мені пильно в очі. Я натиснув клямку і вийшов.

4

За кілька хвилин я вже їхав автом до Брюхович. Дощ знову моросив і сік по шибі, а дорогою стелився туман. Мрячний день проймав дрижаками і псував настрій. Авто гецкало на вибоїнах, ковзало в болоті і чмихало, розкидаючи навсібіч клапті болота і бризки. Я зиркнув у люстерко — на мене дивилося втомлене обличчя газетяра, якому вдалося зробити собі ім’я завдяки скандальним репортажам про нічне життя Львова. Удень і вночі гасаючи містом, уриваючи коли-не-коли кілька годин для сну, і то лише через контузію на фронті, яка відібрала в мене можливість спати стільки, скільки й усі нормальні люди, я так і не зміг створити сім’ю і живу сам. Дівчата, з якими зводила мене доля, дуже швидко розчаровувалися в стилі мого життя. Бачили, що зірок з неба не хапаю, грубих грошей нема й не буде, а постійна відсутність чоловіка вдома змусить хоч кого завити з нудьги. І вони розпачливо вили та відходили.

Кнайпа і крамниця колоніальних товарів пана Губського манила мальовничою вітриною: посередині сиділа зваблива чоколядова муринка в купальнику, виплетеному зі штучних орхідей, а над нею звисали з декоративних дерев розмаїті ово­чі, довкола ніг були розсипані горішки, родзинки, цукати й льодяники.

— О-о, то шось в лісі здохло, жи пан редактор до нас завітали! І то ж треба — в такий день, коли пан редактор знову вибухнув яскравою зіркою на нашому гівняному обрії! — при­вітав мене зливою слів крамар, який усім додавав респекту, називаючи звичайного рахівника «паном директором», а колійовця «паном інджінєром». Отак і я став «паном редактором». — Певно вип’єте кави? Маю сьвіжу з Ємену. І маю фест лікер «Амалія». Пальчики обсмокчете.

— Вашому смакові довіряю, як власному.

— То люкс. Прошу, сідайте, зараз принесу.

В крамниці було чотири столики і жодного відвідувача. Крамар приніс каву й лікер.

— Куди намірилися, пане редакторе?

— Маю справу в Брюховичах.

— О, то, певно, знову якусь сенсацію знайшли. Я си коло вас сяду, — він відразу пожвавився, сідаючи до столика. — Колись-то я вашу статтю прочитав про того шелихвоста, жи заманював дівчат на роботу до Америки, а продавав у борделі. Дали ви тоді перцю. Нема що казати. А нині то ви знову вшпарили! Читав, читав. Стривайте... До Брюхович? Ов! То, певно, в справі Тимошевича? Але хіба справа не закрита? Що там ще винюхувати?

— Та так... хочу переїхатися та й подивитися, де саме розігралася та трагедія.

— Ая, ая, таки трагедія. Такий зацний добродій — тіко жи­ти і жити і Бога хвалити. Нашо такому пурицю ся стрілєти? А я іно скінчив читати вашу статтю, коли радійо: застрелився! Бігме я не повірив. А ви?

— Так однозначно я сказати не можу. Треба ще багацько чого довідатися. А як вам тут діло йде? Бачу, поки що безлюдно.

— Е, то через той дощ. Але ввечері будуть люди. В гарну погоду то і за дня є. Дітиська на льоди забігають.

— То я нині, може, перший відвідувач?

— Нє, було вже двоє. Десь так біля десятої. Спочатку під’їхав на авті такий пристойний пан з акуратними вусиками. Недарма я його прозвав «пристойнячком». Він до мене не раз заходив щось купити, переважно цукерки. У мене, знаєте, можна дістати різний цимес. Адіт-во — маємо банани, фіґи, цитрини, дактилі[27]. Ото він зайшов нинька і попросив шампан, помаранчі і цукерки. Але каже: найліпші, які є. Ну, в мене поганих не буває. Я ще пожартував: «Виджу, вам мої цукерки засмакували?», а він: «Нє, якби я їх так трощив, то вже б у двері не вліз». Так жи то він не собі брав. Отже, я йому то всьо файно спакував та й питаю: може, кави, бо маю ґлянц-каву. Він глянув на дзиґарок і каже: добре. Сів отут за цей самий столик і закурив. Я роблю каву. Розумієте?

— Чекайте, то ви не знали хто то?

— Е, не кваптеся так. Тоді не знав. Іно як він поїхав, я став читати газету і бачу — його знимка. Томашевич! Тоді лиш довідався, хто то в мене був. Але слухайте далі. Тіко він закурив, а я йому каву подав, як під’їхало друге авто. Темно-синій «паккард». І став оно там на моріжку. Було там четверо панів і одна жінка. Троє і та жінка лишилося в авті, а один пішов сюди.

— Ви могли б її упізнати? — перебив я його.

— Та де! Дощ, мряка... Довге темне волосся, плащик з піднятим коміром, темний... Не розбереш... А я що маю до роботи: сиджу та й дивлюся. От заходить той з білим бадиллєм[28], глипнув на пана «пристойнячка», що той каву п’є, і каже: прошу кави. Зготував я йому каву. Тільки він її до писка, а той свою каву допиває і підводиться, жиби йти. Цей бачить, що кава гаряча і махом не вип’є, лишає її і йде до авта. Той поїхав, а ті за ним. Кумедія. Нащо було каву замовляти?.. Ну, і, власне, потому я розгорнув газету і довідався, хто в мене був. І я си так міркую... Тіко то межи нами. Що вони за Томашевичем пантрували. Минуло зо дві години, а ту — шур їдне авто поліцейське до Брюхович, шур друге. Я думаю: «Ов! То шось мусило сі стати!» За якийсь час ті поліцейські авта назад повернулися. А трохи згодом бачу — їде той темно-синій «паккард». І сидять в ньому ті самі добродії. Проїхали