Томас Олд Х'ювелт - Відьма

має значення. Від того часу страх почав відігравати провідну роль у потоці чуток, що передували трагедіям. Люди почали повсюди вбачати знаки: у мертвонароджених дітях і дивних природних явищах, у швидкому гнитті м’яса й у величезних птахах…

Піт посміхнувся й продовжив:

— Голландці були дещо прагматичнішими за пуритан. Але у 1653 році з’явився великий птах, який три тижні поспіль щодня на заході сонця вмощувався на хресті шпиля церкви в порту Нового Амстердама. У місті здійнялася неабияка паніка. Стверджували, що птах за розмірами був більшим за гусака, мав сірий колір і полював на трупи. Зараз ми б, звичайно, припустили, що то був американський гриф, бо вони час від часу зустрічаються у цих місцях. Але ж хіба колоністи могли про те знати? Отже, хутко потому зібралася юрба й почала з огляду на появу того птаха робити всілякі пророцтва. Рада міста встигла наказати підстрелили його, але було запізно. Наступного року людей покосила віспа, а винуватцем епідемії оголосили птаха.

Джоселін раптом про щось згадала.

— Стіве, розкажи їм історію про лікаря та дітей. Піте, ти знаєш її?

— Ні.

— Мені її колись розповів колега з Медичного коледжу Нью-Йорка, — сказав Стів. — Ще до тієї епідемії 1654 року лікар з Нового Амстердама на ім’я Фредерік Ферхульст вивчав поведінку дітей, що гралися у «похорон». Вони копали ями за стінами поселення, приносили ящики з-під фруктів і, зображаючи похоронну ходу, клали їх до могил. Батьки гадали, що діти одержимі, а саму гру вважали поганим знаком.

— Дякувати Богу, зараз у нас є приставка Нінтендо Wii, — відгукнувся Піт. Засміялися всі, окрім Беммі Делароса, яка змогла витиснути з себе лише слабеньку усмішку.

— Існує чимало подібних історій, — зауважив Стів. — Деякі з них справді жахливі. Знаходили тіла людей тієї епохи, яким між щелеп було просунуто цеглини. Коли у Бостоні у 1693 році спалахнула епідемія жовтої гарячки, люди часто відкривали спільні могили, щоб поховати нових померлих. Тоді гробокопачі час від часу знаходили роздуті тіла, в яких текла кров із рота, а саван був ніби виїдений навколо обличчя. Це мало такий вигляд, ніби мрець прогризав собі вихід із савана й повертався до життя, щоб пити кров. Зараз ми знаємо, що тіла, які розкладаються, роздуваються від газів. Органи, гниючи, виштовхують із рота рідину, і бактерії, що містяться у ній, роз’їдають саван. Але ж за тих часів це явище вважалося науковим доказом того, що «пожирачі саванів» були людьми, які не встигли померти й харчувалися живими людьми, а також разом із лихоманкою поширювали прокляття, щоб воскресло іще більше мерців. Служителі церкви засовували цеглини їм до рота, щоб вони померли від голоду.

У повітрі зависла довга пауза, яку порушувало лише тріскотіння вогню в каміні. Потім озвався Берт:

— Слухайте, а в інших містах жителі справді ними вихваляються, розповідають новоселам, як там все чудово, які класні ресторани й усе таке…

Грім пирхнув і захлинувся пивом. Цього разу засміялися всі, навіть Беммі. Джоселін стукала Гріма по спині, поки той не перестав кашляти. На думку Стіва, здатність Берта до жартів була добрим знаком. Отже, цей чоловік не аж настільки приголомшений, і не все, що він почує цієї ночі, залетить йому в одне вухо і вилетить з іншого, принаймні, допоки він не вихилить до дна усю пляшку «Столічної».

— Усе гаразд, — сказав Піт, коли сміх припинився, і продовжив: — Коли людей спіткає незрозуміле лихо, їх охоплюють страх і відчуття небезпеки, а різного роду віщуни їх посилюють. Діти народжуються сліпими, у багні знаходять сліди дивних тварин, у нічному небі світяться вогники… Як тільки люди починають вірити у віщування, їхнє життя та спосіб мислення починають вщент руйнуватися. «Які ще жахіття чатують на нас?» — запитують вони. Ось у такому сприятливому середовищі й пустив паростки страх перед Катаріною ван Вайлер.

— Отже, люди вирішили, що вона — відьма, — сказав Берт.

— Саме так.

Цигарка Піта дотліла в попільничці й він заходився скручувати нову.

— Усе починалося як звичайне полювання на відьом, але була й пара розбіжностей, правда, не в тому, що стосувалося причин. Вона була одинокою жінкою, жила в лісі, отож усі дивилися на неї згорда. У 1664 році їй мало бути не менше як тридцять років, адже в неї було двоє маленьких дітей: хлопчик і дівчинка. Хто був батьком і чому його не було з ними, ми вже не дізнаємось. Подейкували, що вона злягалася з індіанцями. А якщо додати, що ця жінка залишила церкву, стає зрозуміло, чому невдовзі в неї почали тицяти пальцями. Пліткували також, що вона виконувала поганські обряди. А суперечки щодо конкретного змісту тих обрядів підживлювали страхітливі чутки про неї.

— Як, наприклад, служіння дияволу? — запитав Берт.

— А також содомія, скотолозтво, людожерство… бо то все диявольська робота.

— Господи Ісусе.

— До Ісуса зараз дійдемо. Так от, у жовтні 1664 року дев’ятирічний син Катаріни вмирає від віспи. Знайшлися свідки, що бачили, як вона, вбрана у глибокий траур, хоронила в лісі його тіло. Але за кілька днів по тому жителі містечка побачили, як хлопець гуляє вулицями Нью-Бека, ніби Катаріна воскресила його з мертвих, як Ісус воскресив Лазаря. Від цього вони перелякались до гикавки. Якщо воскресіння когось із мертвих не є остаточним доказом того, що людина злигується з тим, із ким злигуватися не повинна, то які ще докази потрібні? Отож Катаріну ван Вайлер засудили на смерть за чаклунство. Її катували, й вона зізналася в усьому, але так робили вони усі. Господи, та після колеса й ганебного крісла[5] будь-хто зізнається, що стрибав бісовими дахами на мітлі. Те, що вони зробили з нею, було жахіттям. Її змусили вбити ту нечестиву істоту, якою був її воскреслий син, та ще й зробити це власноруч. Якби вона не згодилася, судді вбили б не лише сина, а й дочку теж.

— Який жах! — скрикнула Беммі. — Отже, вона мала вибрати, кого з дітей залишити живим?

Піт знизав плечима.

— Тоді дітей не так пестили, як зараз. Холодні вітри долітали сюди зі Старого Світу. Звинувачення у відьомстві й вироки за нього були повсякденним явищем. У Катаріни не було вибору: вона вбила сина, щоб зберегти життя доньці. А після того її засудили до шибениці, бо то вважалося милістю. Але ж вони самі її не вішали. Її змусили самостійно стрибнути у петлю на знак розкаяння та самобичування. Її мертве тіло кинули до одного з відьомських водоймищ у лісі