Лада Лузіна - Меч і хрест

свої перші пляшки з пивом. Раніше Дарина й сама не раз походжала тут із друзями, ліниво сьорбаючи малоалкогольне пійло й вишукуючи романтичний куточок, де можна з шиком покурити з видом на Місто.

До слова кажучи, це було дивне місце, хоча кияни, що звикли до нього, навряд чи усвідомлювали цей факт. Ну чи не дивно, що у дворі однієї з центральних вулиць, за невисоким кам’яним парапетом, що огинав алею, зяяла діра глибокого, порослого деревами яру, що нітрохи не нагадував цивілізований міський парк або сквер? З іншого боку яр надійно охороняли дві овіяні поганою славою гори, і навіть ті декотрі, хто спускався на його дно сонячного дня, щоб дати попустувати улюбленому псові чи зайнятися скороспішним сексом за густими кущами, ні за що не зважилися б поткнутися сюди вночі.

Утім, сама алея навіть опівночі вважалася місцем гулябельним і досить безпечним. І впевнено направивши кермо в бік історичного музею, що вартував урвище, Дарина обігнала дивну велосипедистку в червоних тапочках, які зображували якихось вухатих звіряток. Більше навкруги не маячило жодної живої душі. І доїхавши до безмовного музею історії України, Дарина несподівано усвідомила: вона прибула.

«Куди, на екскурсію?» – встигла подумати Чуб здивовано і тут же спішно відскочила вбік.

Дурноверха велосипедистка, примружившись, мчала просто на неї і, не зумівши наїхати на Землепотрясну Дарину, із брязкотом урізалася в сходинки біля входу. Дарина хотіла кинутися до неї. Але тут хтось третій сильно штовхнув її праворуч, збиваючи з ніг. Вона примудрилася підставити руку, щоб приземлитися з найменшими втратами, і, падаючи, помітила краєм ока: велосипедистка підводиться без сторонньої допомоги, й очі її вже широко розплющені, а в них хлюпає непідробний жах і подив.

– Де я? – здивувалася вона. – Що я тут роблю?

– Що вам потрібно?! – бридко заволали згори.

– Не знаю!!! – обурено гаркнула у відповідь Чуб, різко повертаючи голову.

Над нею стояла божевільна чорноволоса дама в самих панчохах і нижній білизні. Взуття на ній не було, і від ступень до колін панчохи були вкриті брудними дірами і «стрілками».

«Та це ж ті самі, з якими…» – але довести до кінця цю думку Дарина не встигла.

За півметра від них беззвучно вибухнув стовп вогню. І як тоді, в «Центр… Старокіевскаго колдовства», сперечальниці інстинктивно кинулися одна до одної, зчепившись у перелякану купу й несамовито дивлячись туди, де відбувалося щось зовсім неможливе.

На очах у них вогонь здійнявся від землі, точніше, від бетонних плит, що килимом розстилалися перед входом до музею, які начебто ніяк не могли горіти, а у блискучій гарячій пожежі з’явилася висока жіноча постать.

«Килина», – впізнала її Марійка, яка майже не сумнівалася, що бачить зараз перед собою лише страшно-прекрасний сон, де їй явилася мертва красуня, чиє золоте волосся зливалося з полум’ям вогню.

– Ось ви і тут, – похмуро сказала покійниця.

І досить було їй заговорити, як полум’я враз погасло, і тіло жінки стало прозорим, немов місячне марево.

Тепер крізь нього було видно сяючі вікна будинків, що стіною облямовували Пейзажну алею, і темне беззоряне небо…

– Тут ви збиратиметеся щоночі, немов кішки, які, зачувши мишу, не в змозі стримати себе із власної волі, – сказала покійниця тужливо. – Мені довелося віддати свою владу вам – трьом сліпим. Але не тіштеся з цього! – нестерпно простогнала вона, буцімто нечулі й очамрілі від жаху, вони могли зрадіти зараз хоч чомусь. – Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття! Моя влада – ваше рабство! Вас обрано на погибель! Я стала першою, але буде і друга, і третій, і він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді. Ви помрете, перш ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немає вороття…

Не змовляючись, дівчата мовчки позадкували, чимдалі від цього важкого, невідривного погляду, який, здавалося, безповоротно ховав їх зараз живцем.

– Усе. Я віддала вам усе… – прошелестів, згасаючи, її нестерпний голос. – Залишилося віддати тільки це.

Вона владно підвела до неба примарну руку, що розпливалась, – і Катя, Дарина та Марійка одночасно здійняли очі догори і виявили, що звідти на них нестримно летить щось велике й темне. І перш ніж вони встигли кинутися врізнобіч, їх наздогнала оглушлива чорнота…

Але перш ніж провалитися в небуття, Дарина побачила, що небо над ними раптом перестало бути темним, прорвалося тисячею срібних зірок і блимнуло десь ліворуч тривожно-червоним вогнем.

«Літак», – подумала вона і знепритомніла.

* * *

– Ну чьо, повертай назад. Бач, замкнено! От життя паскудне!

– Так чьо нам тепер, на гору піхтурою?!

– Ні, через огорожу, з усім спорядженням!

Нервові аварійники, сперечаючись, стовпилися біля зачинених воріт, які вели на скромну територію Кирилівської церкви, захищену блоковою кам’яною огорожею від багатокорпусної психіатричної лікарні імені Павлова, що заполонила гору.

До церковних воріт з вулиці Олени Теліги вів зручний асфальтований під’їзд. Але виходило: щоб зробити ще сто кроків і потрапити на гірський схил, де ховався необхідний їм залізний люк, слід було зламати замок на вході до святої обителі або «повертати назад» і дертися на схил знизу.

– Усе, паняй! Покаталися! – роздратовано кинув водієві один із робітників.

– Стривай, – зупинив його Володимир Сергійович. – Дивіться, в церкві он світло…

У вузьких, як щілини, вікнах корпулентної Кирилівської церкви мерехтіло слабке жовтувате полум’я.

– Ти, Сергійовичу, сьогодні взагалі безквитковий. Так і не лізь! – бухнув той, що сказав «паняй», і махнув рукою.

– Та чого ти? – остудив його другий. – його правда. Треба погукати, вони нам ворота і відчинять.

– Звідси не догукаєшся… Церква стара, стіни знаєте які! Нумо, підсоби… – Володимир Сергійович відійшов до хвіртки, що по сусідству з воротами. Крякнув. Сперся на плече другого, схопився за пруття і, поставивши ногу на стягнуту суворим іржавим дротом ручку, з юнацькою хвацькістю перемахнув двометрову огорожу.

– Чекайте. Зараз! – пообіцяв він.

Хизуючись і пишаючись собою, Марійчин батько попрямував повз сміттєві баки до опасистої білокам’яної руської красуні. Дійшовши до розкреслених клітиною металевих смуг важких дерев’яних дверей, Сергійович зам’явся, збираючись перехреститись, але, посоромившись робити це на очах у товаришів по службі, спохмурнівши, штовхнув одну зі стулок.

Та відчинилася, відкривши вхід до високого квадратного простору центрального нефа, окреслений насупленими середньовічними колонами, що йшли у небо. Усередині церква виявилася страшенно маленькою. А її стіни, темні й облуплені, зберігали залишки тисячолітніх фресок і примальовані до них пізніше відсутні частини святих.

Але нині, в напівтемряві, старі, стерті століттями фарби зливалися в білі «хмари», і Богоматір в центральній апсиді, з відрізаною часом головою, і відсічені від тулуба