Герберт Уеллс - Машина часу, Герберт Уеллс

помацали моє обличчя. На мене війнуло якимось смородом. Мені здалося, що я чую дихання цілого натовпу цих жахливих маленьких створінь. Я відчув, як хтось обережно намагається відібрати в мене сірники, а чиїсь руки тягнуть мене ззаду за одежу. Неприємно було відчувати, що ці невидимі істоти обмацують тебе. І тоді в темряві я раптом усвідомив, що мені не збагнути їхніх намірів та вчинків. Я крикнув на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили назад, а потім, я виразно чув, як почали знову наближатися і, осмілівши, стали тягти мене назад, про щось перешіптуючись між собою. Я затремтів і, майже не тямлячись, скрикнув удруге. Цього разу вони перелякалися менше і, якось дивно хмикаючи, немов сміючись, знову підійшли до мене. Зізнаюся, мене охопив жах. Я вирішив запалити ще одного сірника і тікати під захистом світла. Так я й зробив. Запаливши ще клапоть паперу, що знайшовся у мене в кишені, я відступив до вузького тунелю. Та коли ввійшов туди, мій вогонь погас, і я почув, як у темряві, наче листя на дереві, зашелестіли морлоки. Вони кинулись за мною, їхні кроки лунали тихо й часто, немов дощові краплини.

За хвилинку мене схопило кілька рук, силкуючись відтягти назад. Я запалив другого сірника й помахав ним перед самими їхніми обличчями. Ви не можете й уявити собі, які то були бридкі, нелюдські обличчя - бліді, без підборідь, а сірувато-червоні очі великі, блискучі й без повік. Як витріщилися вони на мене, засліплені й здивовані! Та я не мав часу роздивлятися, запевняю вас. Я відступив ще і, коли погас другий сірник, запалив третього, що догорів саме тоді, як я дістався до отвору колодязя. Я трохи перепочив, бо мені аж млосно ставало від невпинного стукоту помпи внизу. Тільки я взявся за виступ, як мене в ту ж мить схопили за ноги й силоміць потягли назад. Я черкнув останнім сірником… він зараз же й погас. Та руки мої були вже на виступах, і, шалено відбиваючись ногами од морлоків, я мерщій подерся вгору. Вони стояли внизу і, блискаючи очима, стежили за мною. А якийсь малий негідник деякий час навіть переслідував мене, мало не стягнувши з моєї ноги черевика.

Дорога нагору здалася мені нескінченною. Коли лишалося пролізти десь двадцять-тридцять футів, мене почало нудити, і я ледве не зомлів. Останні кілька ярдів були найжахливіші. Декілька разів голова в мене йшла обертом, і я вже думав, що падаю. Нарешті я таки якось вибрався з колодязя, хитаючись пройшов через руїни, вийшов на сліпуче сонячне світло і впав долі. Навіть сама земля здалася мені тут чистою та запашною. Пригадую, як Віна цілувала мені руки та обличчя, як навколо лунали голоси інших елоїв… І тут я знепритомнів.

 

X. Коли настала ніч

 

 

Тепер моє становище погіршилося. Якщо не враховувати хвилини відчаю в ту ніч, коли я загубив Машину, мене ще підтримувала надія на втечу з майбутнього світу, але мої нові відкриття похитнули її. До цього часу я вважав, що на заваді мені стоять тільки дитяча безпосередність тих маленьких людей та ще якась невідома сила, яку неважко буде подолати, як тільки я познайомлюся з нею. Тепер же виникла нова перешкода - морлоки, ці злісні, нелюдські створіння. Я інстинктивно зненавидів їх. Раніш у мене було відчуття людини, що впала в яму й думає лише про те, як вибратись із неї. Тепер я почував себе звіром у пастці, до якого наближається ворог.

Цим ворогом, як не дивно, була нічна темрява під час нового місяця. Страх перед нею збудила в мені Віна своїми спершу мало зрозумілими натяками про темні ночі. Неважко було здогадатися, що означають її слова. Щербатий місяць дедалі танув, а морок ночі ставав усе глибшим і тривалішим. Тепер я хоч частково зрозумів, чому наземні люди так бояться темряви. Я намагався розгадати, які ж мерзенні діла творять морлоки в безмісячні ночі. Тепер я переконався, що й друга моя гіпотеза не відповідає дійсності. Може, мешканці Горішнього Світу і були колись привілейованим класом, а морлоки - їхніми покірними слугами, та це давно вже минулося. Два види людського роду, що утворилися внаслідок еволюції суспільства, переходили, а може, й зовсім перейшли, до нових взаємин. Елої, подібно до королів з дому Каролінгів, 6 виродились у гарненьких нікчем. Вони розкошували на поверхні землі тільки з ласки морлоків, що, живучи незліченними поколіннями під землею, призвичаїлися там і вже не могли терпіти денного світла. Морлоки одягали їх, задовольняли всі їхні потреби лише тому, що вже звикли працювати на них. Вони робили це так само підсвідомо, як кінь, стоячи на місці, б’є копитом або людина радіє впольованій дичині. Звички, основа яких давно зникла з життя, за інерцією існували далі. Але для мене було ясно, що колишні взаємини тепер змінилися на протилежні. Немезіда вже занесла меча над головою цих тендітних істот. Багато століть, тисячі поколінь тому, людина позбавила свого ближнього щастя та сонячного світла. А тепер цього покривдженого брата неможливо було впізнати. Елої розпочинали заново вчитися науки життя - вони знову відчули Страх. І раптом перед моїми очима постали ті шматки м’яса, що я бачив під землею. Дивно, чого це вони згадалися мені - я ж і не думав про те, наче хтось збоку навіяв мені цей спогад. Я намагався пригадати, як виглядало те м’ясо. Щось тут було знайоме, але що саме, я ще не міг сказати. Між цими маленькими безпорадними перед темрявою людьми і мною була величезна різниця. Я народився за нашої доби, за доби розквіту людської раси, коли Страх не сковує людину, а таємниця втратила свої чари. Я, в усякому разі, міг захистити себе. Не гаючи часу, я вирішив знайти яку-небудь зброю й розшукати безпечне місце для ночівлі. Маючи такий притулок, я знову буду ставитися до цього дивного світу з впевненістю, яка в останні ночі починала вже покидати мене. Я знав, що не засну тепер, доки не переконаюся, що ніяка небезпека не загрожує мені. Від самої згадки про те, як вони обмацували моє обличчя, мене пройняв мороз.

Вдень я пішов блукати долиною Темзи, але ніде не знаходив місця, куди морлоки не змогли б дістатися. Від таких спритних істот - досить хоча б згадати, як вправно вони спускаються у свої